Украина – четверть века незалежности. Взгляд постороннего. Книга первая. 1991-1999 годы

«За несколько последних лет мы потеряли все то, о чем говорилось на заре украинской демократии… Партии правой и ультраправой ориентации очень радикально заявляют о своих намерениях навести порядок во Львове. Мы были очень вялыми, толерантными, демократичными, одним словом, бесхребетными, и позволили сесть на голову русской части населения. Вечерний Львов превращается в русскоязычный Львов, даже иногда забываешь, где ты находишься. Такое впечатление, что в украинском государстве делается все для того, чтобы дать широкую дорогу именно русской культуре, оставив для украинской узенькую обочину. Так что Львову сейчас нечем похвалиться, галицкий Пьемонт постепенно превращается в город, где преобладает русскоязычный культурный продукт — звучит русская популярная музыка, широко продается русская книга, в киосках доминирует русская пресса» (известный поэт Игорь Калинец в интервью «Дню»).

«Убийство Билозира двумя обезумевшими кацапами… было воспринято как циничная пощечина по нашему гонору. Оба — сыночки местной кацапской элиты. Это она взлелеяла убийц, воспитала в них ненависть ко всему украинскому, ведь они прекрасно знали, кого убивают. Поруганная национальная честь взывает о мщении» (некто «Юзьо Обсерватор» в газете «Поступ» — львовяне знают, кто скрывается под псевдонимом).

А текст заявления УНСО на сайте «Part.org» и вовсе стоит привести почти целиком и в оригинале: «Російська меншина у Львові завжди відрізнялась особливою ненавистю до української мови. Тому де-де, а у Львові росіяни повинні знати своє місце. Це не Донецьк чи Луганськ… Влада — це хохли, яких більше цікавлять гроші, а не мова. Тому вона нічого не робить і не зробить для проведення розумної мовної політики…

Нормальною реакцією людини з чоловічими якостями буде не менш рішуча відповідь на удар. Не варто приборкувати народ — він і так у нас лохуватий по своїй суті — звик терпіти знущання. Будь-яку можливість сплеску свідомості, віри та патріотизму слід вітати. Саме такі речі і формують націю, а не економічні реформи і сите життя.

Москалі, коли їм це вигідно, навіть згадують про демократію. Нехай згадають про неї в Чечні. Або нехай хоча б вибачаться за мільйони вбитих чи вивезених у Сибір мешканців Західної України. Вони про це навіть не згадують. Не згадують, як проводилась та русифікація — по трупах. А тепер їм демократію подавай? Це несерйозно.

Українці повинні бути господарями на своїй землі, і робити те, що вони вважають за потрібне, а не те, що хочуть москалі, чи ще хтось».