Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

НАТО виявляє неабияку зацікавленість у використанні Яворівського полігону та інших військових об’єктів на українській території, у проведенні спільних військових навчань. Однак це не дає підстав увійти країні до євроатлантичного співтовариства. Загравання з НАТО заважатиме Україні розвивати власний військово-промисловий комплекс. Адже конкурентів на ринку зброї надто багато і поява тут ще однієї держави не вигідна ні США, ні Росії.

В цілому необхідно констатувати, що зовнішня, внутрішня та макроекономічна ситуація в Україні далеко не благополучна. Переважно — через невмілу, непродуману, недалекоглядну політику урядових кіл молодої держави.

Чи не єдино правильною позицією українського Президента й уряду нині є пошук оптимальних шляхів взаємодії з російською та білоруською політичними елітами.

Проте це добре розуміють наші “західні вчителі”. Зокрема, д-р Богдан Гаврилишин, радник Голови Верховної Ради і прем’єр-міністра України. Досить промовиста одна з його статей у газеті “Дзеркало тижня” (№ 38, 30 вересня 2000 р.).

Не дискутуватиму з Богданом Дмитровичем про переваги західного вибору й інтеграції в Європейський Союз (ЄС). Нас туди ніхто не запрошує. Згадаймо, як Клаус Шнайдер, заступник департаменту з відносин ЄС з Україною, Росією, Білоруссю та Молдовою Директорату європейської комісії, висловився з цього приводу: “Ми не стверджуємо, що Україна в разі виконання Копенгагенських критеріїв отримає шанс стати членом ЄС. Але це не означає, що ви не повинні прагнути виконання цих критеріїв”. Додати до цих слів нічого.

Проте цікаво знати, що, на думку пана Гаврилишина, може запропонувати Україна ЄС: високоосвічені кадри; мережу наукових інститутів; найродючішу в світі землю...

Сам Гаврилишин, як кажуть у народі, є перекотиполем, і тому, звісно, можна пропонувати чужу землю ЄС. Запитати б, чи давно був він у своєму селі, жителям якого пропонує нове ярмо? Не треба більше українському народові Ваших рецептів. Добре давати поради, якщо не думати, чим годувати дітей, утримувати сім’ю. Годі дослухатися людей, які покинули Україну. Зрадивши свій народ один раз, можна зраджувати його протягом усього життя.

Куди ж насправді рухається наше суспільство?

Насамперед сумніваюся, що воно зробило свій вибір, чи, точніше, — вибір на далеку перспективу. Вибір зробила компрадорська й гендлярсько-лихварська політична “еліта”. І то — лише на день сьогоднішній. Вона безоглядно віддає перевагу “золотому тельцю”. “Еліта” засліплена збагаченням, їй байдуже, до яких соціальних, політичних і військових наслідків воно призводить. Конкуренція між компрадорами й гонитва за прибутками роблять свою справу щоденно й щогодинно, і розум тут спить. їй важливо зміцнити матеріальні основи власного існування. А що потім? Як трансформуватимуться суспільні відносини? Невже така високоосвічена й культурна нація, як українська, лише спостерігатиме, як її національне багатство переходить до рук консорціумів та кланів, що перебувають при владі. А на черзі земля...

Зростає кількість безробітних серед інтелігенції, а компрадорам стає дедалі тяжче кидати їй подачки з бенкетного столу. До того ж це ще більше підкреслює злиденне становище людей, які отримують копійки за те, що не працюють. Коли раніше ми говорили, що багаті стають дедалі багатшими, а бідні — біднішими, то тепер можна сказати, що привілейовані стають дедалі привілейованішими, а обділені ще обділенішими. Це стосується не тільки розподілу прибутків, а й таких параметрів якості життя, як освіта, суспільний статус, участь в управлінні, моральне задоволення працею. Подальша гонитва за грошима лише посилить елітаризм суспільства й набуде драматичніших рис. І тоді ще гостріше постане необхідність радикально змінити всю суспільну структуру.

Як почуватиметься при цьому еліта? Наскільки відчуватиме невдоволення серед своїх антиподів? Які буферні рішення здійснюватиме для власного порятунку й збереження агонізуючої структури?

На всі ці запитання доведеться відповідати в найближчому майбутньому.

Нинішня Україна стала об’єктом широкої американізації. Спосіб життя, стиль поведінки, моральні засади української молоді значною мірою нагадують США 70-х років минулого століття. Вечорами натовпи юнаків і дівчат кочують столичними (і не тільки столичними) вулицями, заповнюють численні “кафешки”, зали з гральними автоматами, кінотеатри з американськими фільмами; отелі, в барах і ресторанах яких “працюють” стриптизерки і де за певну ціну можна отримати кімнату на будь-який час і цілком таємно. Чи доведеться Україні пройти через духовні випробування американців 60-70-х років?