Українець, який відмовився бути бідним

У торгівлі й промислі там, де інші мають самостійних 100 підприємців, у нас буде 5 або й менше.

Беручи до уваги твердження, що «не може бути незалежний політично той, хто є залежний економічно», то, мабуть, багато більше користи для української справи було би, якби ми замість т. зв. політики скерували нашу громадську думку на здобуття самостійних професій, промислу і економії».

Це – одне з концептуальних Яцикових положень. Аналізуючи історію появи українців у Канаді (та, зрештою, і в інших країнах американського континенту), він побачив, що наші краяни найменш за все думали про науку й просвіту, бо впродовж перших десятиліть свого побутування там не мали для цього ніякої змоги. Вони освоювали прерії, обживали й окультурювали місця, в яких до них рідко ступала людська нога. Багато з них анітрохи не піклувалися й про навчання дітей та внуків. А тому й помітно відстали в цьому розумінні проти англійців, французів, німців. Так і створилася прикра дистанція. А дехто й сьогодні живе за такою теорією: «Наші діди й батьки нормально прожили тут без будь-якої науки-проживемо так само й ми, й наші діти проживуть». Як відомо, консервативності українцям не позичати. Саме з такими настановами послідовно бореться Петро Яцик. Нехіть до освіти його обурює не менше, аніж гра у велику освіченість.

І як тут не вигукнути Шевченковими словами:

Якби ви вчились так,як треба,

То й мудрость би була своя.

Ато залізете на небо:

«І ми не ми,і я не я,

І все те бачив,і все знаю,

Нема н іпекла,ані раю,

Немає й Бога,тілько я!…»

Мій добрий приятель Олександр Харченко його запитав:

– Маєте таке навантаження… Чи не хотілося б вам відпочити? Ви вже стільки зробили…

Яцик аж спалахнув:

– Відпочинок, спокій – це смерть! Типово українська мрія: розлягтися на травичці в холодочку й нічого*не робити! Як ви можете таке казати, Харченко? Я був про вас доброї думки…

Розгублений Олександр почувався дуже ніяково, хоча ніякого морального злочину не скоїв. А Яцик уже спокійнішим тоном пояснював:

– Хочу заробити ще багато. Звичайно, не для себе. Мені давно досить. Для справи. Для тієї ж науки…

А мені подумалося: як часто ми буваємо різко несправедливими в ставленні до своїх сучасників. Згадалася чиясь заздрісна фраза про Яцика: «Шукає собі популярності!» Усе правильно – невдахи завжди ладні такі речі вульгаризувати й паплюжити. Ліліпути втішаються тим, що можуть бодай погане слово сказати про гуліверів.

А ще подумалося, що колись нарешті ми осягнемо весь розмах Яцикових діянь і звершень і поставимо його ім'я в українській історії на почесному місці поряд з іменами найвидатніших наших меценатів – Чикаленка, Симиренків, Ханенків. І скажемо: «Дякувати долі, що є в нас Петро Яцик».

Генеральний секретар Світового Конгресу Вільних Українців Василь Верига:

«На жаль, Петро Яцик є якщо не єдиним, то одним із небагатьох, хто так віддано й жертовно ставиться до потреб української спільноти. Він ділиться з нею своїми зисками з переконанням, що патріотизм без жертви – це порожній звук і тільки пожертва на різні українські культурні потреби, а зокрема на наукові цілі, – це довготривала пожертва, це інвестиція для української спільноти».

З інтерв'ю для канадського журналу «Нью Перспектівс».

– Ви також, на відміну від багатьох українських успішних професіоналів, щедро жертвуєте на наші громадські справи. Чому дали гроші для стількох науково-освітніх інституцій?

– Бо ніхто не вірить, наскільки ми відстали від західного світу. Існує пекуча потреба піднести мій бідний народна вищий західний рівень. Тому я присвятив стільки часу й грошей на освіту.

Особливо на освіту. Багато людей допомагають мистецтву й літературі. Я ж вірю, що ми маємо забезпечити нашу культуру, створити щось солідне, а не лиш зберігати архіви. Ми збережемо їх краще, якщо створимо умови вживати їх і творити на їх основі нове. Самі ж архіви є мертві, як Ленін у мавзолеї…

Я думаю, що на нижчому рівні наше організаційне життя дуже сильне. Але коли мова про вищий рівень, особливо в світі, в академічному світі, то нас знають у Канаді менше, ніж канадійських ескімосів. Чому? Бо ми не писали про себе досить чужими мовами. Ми вважаємо, що нас не люблять. Ні, нас просто не знають на вищому рівні.

І саме тому я вирішив присвятити стільки часу та грошей інституціям вищої освіти.

Конфуцієві належать такі слова: «Краще засвітити свічку, аніж увесь час нарікати на темряву». Яцик постійно нарікає на темряву, щоб інші зрозуміли. І Яцик засвічує свічку, щоб інші те наслідували.

Коли цю книгу вже було закінчено, в газеті «Вісті з України» з'явився лист, який видався мені найкращою логічною крапкою для розповіді про Петра Яцика.

Лист до редакції написала його племінниця, що завершувала навчання в Канаді.