Українець, який відмовився бути бідним

«У цей важливий для будівництва України час ніщо не є таке важливе, як виховання висококваліфікованої, кмітливої генерації українців. Наша батьківщина має величезні природні можливості, але, на жаль, 70 років комуністичної влади майже повністю винищили підприємницький дух у нашому народі. Люди навчилися лише одного: дай!

Скільки з моїх співвітчизників приїздить до своїх родичів до Америки чи Канади і зразу ж кажуть: «Хочу це! Купіть це! Дайте, бо у вас є!» Чи не знайомі вам такі фрази?! Родичі думають, що, купивши всяке добро в тутешніх магазинах, зроблять своїм племінникам, внукам та іншим родичам велику користь. От і їдуть ці молоді та немолоді люди в Україну з валізами, повними подарунків на кілька тисяч доларів.

Чи думали ви коли-небудь, яка користь з ваших витрат? Ну, одягне ваш родич нову модну шкіряну куртку, купить нове авто… Але розумом, душею залишиться таким же, як і був до Канади: ані мудрішим, ані багатшим. А за кілька років, як зносяться обнови, знову проситиметься до Канади (на закупи). Що ж, немає нічого злого в тому, що ваші рідні в Україні будуть жити краще, ніж інші. Але… Є у східних народів прислів'я: «Як хочеш, щоб твій син мав на вечерю рибу, то не дай її йому, а краще навчи, як її ловити, щоб завжди міг мати її на своєму столі». Мабуть, цією мудрістю користувався мій стрийко, коли запросив мене до Канади не на відвідини, а на навчання.

Повірте, у моєму житті не було нічого дорожчого, ніж ці два роки університету та недоспані ночі перед іспитами, досягнутий диплом. Мої друзі в Україні сміялися: «От не мудра, тратить такі шалені гроші на освіту, а могла би стільки обновок купити, на все життя би стало».

З послом Канади в Україні Д. Шрейзером.

Я завжди мріяла навчитися працювати так, щоб заробити на все, що мають інші, і ніколи не просити. Певна, що саме освіта в канадському університеті розширила мій світогляд, додала ідей та натхнення працювати. Десятого червня я буду однією з тих щасливих, які одягнуть убрання випускника Торонтського університету й отримають диплом. Земний уклін моїй родині, яка «навчила мене ловити рибу, а не дала готової». Мрію лише, щоб більше людей навчилося західного способу мислення, щоб мені було легше з ними будувати мою Україну…

Об'єднаймося для того, щоб дати іншим багатство розуму.

Оксана Яцик».

Коментарі тут, певно, зайві. Зміст листа говорить сам за себе.

Не випадково Петро Яцик любить повторювати фразу: «Я сію зерно, зерно росте…» Росте.

Улітку 1993 року у Вінніпезі відбувалася наукова конференція українських бізнесменів і професіоналів. Яцик готувався до неї, бо мав виступити з доповіддю.

Звичайно ж, для нього не Існувало проблеми, що сказати, оскільки за ним – багатолітня успішна практика, а отже неповторний індивідуальний досвід. Проблема була тільки в тому, щоб економно викласти свою концепцію, не виходячи за рамки регламенту. Тому довелося потратити час, шукаючи точних формулювань, щоб у них «словам було тісно, а думкам просторо».

Яцикова доповідь викликала велике зацікавлення і серед його колег, і серед учасників конференції з України. Адже він не спокусився можливістю проголосити коментар до своєї підприємницької біографії (що, звичайно, теж було б цікаво й повчально), а натомість узявся оголити ті проблеми, які мають сьогодні для молодої держави чи не першорядне значення.

Тому, мені здається, цілком логічно на завершення розповіді про нього надати слово ще раз йому самому, аби читач, як мовиться, з перших рук узяв інформацію про те, якою бачиться наша ситуація авторитетному бізнесменові і який вихід пропонує він з неї.

ПЕТРО ЯЦИК.

ПРАКТИЧНІ КРИТЕРІЇ ВИБОРУ

До двадцятидворічного віку я жив і працював в Україні то під польським, то під російським, то під німецьким урядами. Побувавши в становищі одного з рабів, я трохи більше знайомий з тим менталітетом, ніж будь-яка інша людина, котра виховувалася лишень у західному культурному середовищі.

Протягом сорока років я торував дорогу життя, що базувалася на традиціях західної культури, яка відрізняється від культури східної. Як ми знаємо, східна культура ніколи не була демократичною і незалежною у своїй суті. Історично вона склалася як диктатура. Команди згори і пасивний опір низів. Ця система також працювала, але, звісно, не так ефективно, як так звана капіталістична або демократична система. Багато людей, знаючи, що наша західна система працює краще, хочуть пристосувати наші західні методи до східної системи, сподіваючись, що вони приживуться й автоматично поліпшуватимуть її, змусять діяти ефективніше. Однак чимало людей на сьогоднішній день вже пересвідчилися, що такий підхід не спрацьовує, хоча декотрі ще й досі беруть участь у цих  процесах. Але звинувачувати іншу сторону – то найлегший шлях. Потрібно збагнути головне: поки ми розглядатимемо  два різних підґрунтя, дві різні культури під одним кутом зору успіху нам не бачити.