Українські жінки у горнилі модернізації

Погляд на жінку як на істоту другорядну, менш вартісну був притаманним як радянській владі, так і нацистській. Так, організуючи карткову систему для осіб, приписаних у дворових книгах, нацисти «розміщували» жінок у категоріях «жінки-домогосподарки та жінки-утриманки», «члени сімей репресованих більшовиками», «жінки та діти військовополонених». Однак, оголошуючи трудову мобілізацію населення, та сама влада вже «бачила» жінок у віці від 18 до 55 років не як утриманок, домогосподарок та дружин, а як ресурс, який можна було використати для власних цілей та потреб. Фактично обидві влади на рівні практичних дій та проголошених закликів вбачали у жінці ресурс — резервну армію праці.

Наступ гітлерівців спричинив активізацію риторики радянської влади щодо жінки, основу якої становила пропозиція «стати замість», жити і працювати замість чоловіків. Цей підхід уже було випробувано в період індустріалізації — через родинні історії династій, коли жіноча участь у суспільному виробництві зумовлювалась спеціальністю чи професією батька чи чоловіка. Радянські газети початку 1930-х років рясніли повідомлення про «зразкових» дружин, які, не маючи власного фаху, успішно працювали разом з чоловіками та виконували і перевиконували виробничі норми. Впровадження настанови «стати замість» активно підтримувала радянська пропаганда. У перші дні війни у Луганській та Сталінській областях преса та партійні осередки широко висвітлювали той факт, що на шахти Донбасу прийшли працювати до 15 тис. дівчат та домогосподарок. Наслідуючи професії власних чоловіків, жінки, згідно з повідомленнями газет, ставали не тільки шахтарками, а й керівницями цехів, заводів, трактористками, комбайнерками, бухгалтерками, комірними, завгоспами тощо.

Настанова «стати замість батька та чоловіка» стосувалася подальшої соціальної поведінки жінок в умовах окупації. З одного боку, цю настанову формувала влада, з другого — вона відповідала внутрішній оцінці подій значною частиною самих жінок. Цей примус до інверсії традиційних гендерних ролей відбувався й через традиційне уявлення про небезпеку війни для чоловіків, однак — не для жінок. І в певних випадках якась частина жінок сприймала таке бачення як «корисну меншовартісність», яка перетворювалась на відчайдушну упевненість у тому, що «жінкам нічого не буде, тому що війна — не жіноча справа».

— Дитя спасла? Спасла, — объяснила она твердо. — А остальное не твоє дело… Пусть мужики воюют, если смогут…

Галина Щербакова. Лизонька и все остальные. Семейный роман

Я ничего плохого не делаю, и вы, немцы, мне не сделаете ничего.

З листів подружжя Індикт, м. Харків

Така настанова діяла як дозвіл на активність у межах звичного жіночого простору, та часто на більшу свободу і поза його межами. Частина жінок (ті, що мали дітей чи чоловіків, яким загрожувала небезпека, і ті, що були молодими та патріотично налаштованими) підсвідомо погодилися сприймати себе як ресурс, «витратний матеріал» чи, якщо йшлося про літніх жінок, закономірні втрати заради виживання тих, кого вважали «своїми», слабшими, молодшими чи такими, що потребували допомоги. Примусова пропозиція «стати замість чоловіка» була також сприйнята жінками як внутрішня інтенція. Її реалізація призводила до суттєвого розширення меж жіночої соціальної активності у вирішенні питань життя та смерті. Змушені відповідати, годувати, захищати жінки вдавались до таких дій, які не вкладалися у традиційний патріархальний розподіл гендерних ролей.

Однак радянська влада надала жінкам не тільки настанову «стати чоловіками». Вона, як влада «успішно окупаційна», транслювала вороже та підозріле ставлення до власного народу, а отже, ще до приходу нацистів сприяла формуванню механізмів виживання в умовах тривалих соціальних репресій. Навички виживання, що їх засвоювали та передавали пересічні люди, не були специфічно жіночими — у 1920—1930-х роках до соціальних ігор із владою вдавались переважно чоловіки. Тому настанова «стати замість чоловіка» призвела до того, що жінки перейняли напрацьовані чоловіками у минулі десятиріччя схеми гри з владою, і це стало запорукою виживання не тільки жінок, а й всіх «своїх», якими вони опікувались.

Значна частина таких навичок набула чіткого гендерного забарвлення. Серед найбільш поширених та «опрацьованих» раніше механізмів виживання були: «переписування» біографії, створення потрібного соціального походження чи національності, демонстрація бідності, навички у використанні управлінських вад бюрократичного апарату (підкуп, підробляння документів, хабарі тощо), використання службового становища, ставлення до «державної власності» як до джерела годування родини тощо.