Українські жінки у горнилі модернізації

Питання системної жіночої освіти у відповідних навчальних закладах уперше постало в Російській імперії у XVIII столітті. До того часу освіта жінок шляхетної верстви була справою приватного навчання, а для представниць решти станів у кращому разі була доступною на початковому рівні. Системна освіта жінок первісно організовувалася за становим принципом, тому першими закладами для дочок із дворянських родин (хай і збіднілих) стали інститути шляхетних дівчат. Перші такі заклади були засновані у Санкт-Петербурзі (1764) та Москві (1802), а їхнє основне призначення полягало у підготовці дружин для вищих державних посадовців та суспільної еліти — шляхетних дам, рівень умінь яких відповідав запитам світського дозвілля. Навчальні програми інститутів були підпорядковані згаданим цілям, тому за досить доброї підготовки з іноземних мов інститутки отримували лише поверхневі й елементарні знання з математики та природознавства. В Україні перші навчальні заклади такого типу відкрилися у Харкові (1812), Полтаві (1818), Одесі (1829), Керчі (1836) та Києві (1838) — загалом упродовж першої половини XIX ст. в Україні було відкрито п’ять інститутів шляхетних дівчат, які вкупі з приватними пансіонами становили первинну мережу середніх освітніх закладів для жінок.

Інститути шляхетних дівчат, залишаючись становими та закритими навчальними закладами, усе ж реагували на зміни у системі та змісті навчання, орієнтуючи свої програми на рівень гімназійної освіти, яка постала пізніше. Проте спрямування освіти було гуманітарним, а до навчальної програми упродовж майже всієї історії існування дівочих інститутів входили такі «салонні науки», як музика й танці, а також рукоділля й домашнє господарювання. Виховання в дівчатах моральних якостей та релігійних чеснот ставилося на перший план порівняно з отриманням ними наукових знань.

Прикметним є те, що Київський інститут шляхетних дівчат був відкритий майже одночасно з Університетом Святого Володимира у Києві: затвердження статуту інституту відбулося в 1834 р. (заняття розпочалися у 1838 р.) — того самого року, коли розпочав роботу університет. Більше того, автором проектів будівель обох навчальних закладів був відомий архітектор В. Беретті, завдяки йому постали корпуси Університету Святого Володимира (1840) та Інституту шляхетних дівчат (1843). Ці історичні паралелі засвідчують факт гендерної нерівності у тогочасній освіті: для чоловіків створювали актуальний для своєї доби класичний університет, у якому незабаром запрацювали чотири факультети (історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний та медичний), тоді як для дівчат відкрили тільки середній навчальний заклад із переважно гуманітарним профілем освіти. Щоправда, спільним був політичний підтекст санкціонованих владою освітніх проектів: подібно до Університету Святого Володимира, Інститут шляхетних дівчат у Києві мав, на думку освітньої адміністрації, виконувати русифікаторську функцію в «Південно-Західному краї», адже передбачалося, що його випускниці, відповідно підготовлені, згодом мали б здійснювати вплив на власних чоловіків та дітей, підтримуючи їхню лояльність до влади.

_{Будівля Інституту шляхетних дівчат у Києві, архітектор В. Беретті. Кінець XIX століття}

Роль інститутів як навчально-виховних закладів неоднозначно оцінювали вже сучасники. У літературі та публіцистиці нерідко піддавалися пильній увазі як вихованки інститутів, так і система, яка готувала їх, на думку критиків, — зніжених, манірних, ба навіть істеричних істот, мало пристосованих до реального життя (згадати хоча б повість Марка Вовчка «Інститутка»). Критичний погляд на інститутську систему освіти та виховання пізніше висловлювали й деякі випускниці, приміром Є. Водовозова. Хоча інститути тривалий час залишалися становими навчальними закладами, з часом найбільш разючі негативні сторони, пов’язані з ізольованим навчанням дівчат, дещо згладжувалися. До них почали приймати обмежений відсоток дочок купців, вищих офіцерів та почесних громадян міст, а з останньої третини XIX ст. — представниць усіх неоподатковуваних станів. Т. Морозова, випускниця Харківського інституту, яка навчалася в останні роки його існування — у 1915–1919 рр., — згадувала: «Наша ученическая среда, как мне представляется, не блистала аристократизмом. <…> Среда, которая поставляла детей в стены института, если не была аристократической, то в основном была интеллигентной» (Т. Г. Морозова. В институте благородних девиц).

В інститутах, які працювали в університетських містах, викладачами часто були університетські професори, що свідчить про високу якість навчання. Так, у Харківському дівочому інституті певний час викладали П. Гулак-Артемовський, Т. Степаков, В. Цих, В. Лапшин, у Київському — М. Костомаров, В. Шульгін, М. Бунге, В. Іконніков, О. Селін та ін. А інститутська освіта допомогла сформуватися видатним особистостям, наприклад Олені Пчілці та Марії Лучицькій.