Українські жінки у горнилі модернізації

Загалом же в Наддніпрянській Україні лише 10 % усіх гімназій були державними, у них навчалося трохи більше третини усіх гімназисток. Значну ж частину освітніх потреб задовольняли саме приватні гімназії, у яких рівень освіти та організація навчання залежали значною мірою від педагогічних та організаційних здібностей засновниць та керівництва, а також від матеріальних можливостей та навіть мотивів організаторів. Існували приватні гімназії, які мали певну конфесійну та національну орієнтацію (у тому числі польські, єврейські; приміром, у Києві діяла гімназія Святої Катерини, заснована лютеранською громадою міста).

Інколи створення навчальних закладів мало яскраву політичну мету, особливо коли йшлося про західноукраїнські землі Російської імперії, де значну частку населення становили поляки. Тут навчання мало слугувати поширенню православного впливу та русифікації краю, а влада покладала на освіту жінок особливі надії: зруйнувати національні родинні традиції (українські, польські), виховати дівчат у загальноросійському дусі православної релігійності та відданості монарху, щоб вони надалі ширили цей вплив у власних сім’ях. Яскравим прикладом такого навчального закладу було Острозьке жіноче училище імені графа Д. М. Блудова, відкрите у 1865 році. Його завданням — і виконанням волі його ідейного натхненника, чиє ім’я мало училище, — було виховання дівчат у дусі православ’я та російського патріотизму з метою залучення до боротьби проти ополячення «Західного краю».

На щастя, такі відверто шовіністичні та великодержавницькі цілі переслідували лише поодинокі засновники та керівники гімназій. Чимало середніх шкіл, зокрема створюваних з приватної ініціативи, змогли зібрати гідний викладацький персонал і забезпечити ученицям належний рівень шкільної освіти, прищепити їм любов та інтерес до знань. Прикладом такої відданості педагогічній справі можуть бути Софія Віденська — начальниця жіночої гімназії в Одесі (1886–1911) та Віра Ващенко-Захарченко — засновниця першої приватної жіночої гімназії у Києві, якою вона керувала у 1878–1895 рр. і яку після її смерті очолила Олександра Дучинська.

Для «дівиць духовного звання», тобто священицьких дочок, створювалися окремі навчальні заклади — училища. З 1860-х років низку таких середніх шкіл було відкрито під егідою Духовного відомства на кошти відповідних єпархій. Звідси інша назва цих училищ — «єпархіальні». Їхні навчальні програми загалом були орієнтовані на гімназійні, але мали специфічне завдання — підготовку дружин для духовних осіб, «благочестивих жен и просвещенных матерей», які могли б сприяти моральному вдосконаленню духовенства, а через нього — й цілого народу. Фактично ці заклади також мали станову орієнтацію, враховуючи певну спадкоємність у священицьких родинах, коли сини продовжували духовну кар’єру батька, а дочки нерідко виходили заміж за священиків. Упродовж другої половини XIX ст. переважна більшість єпархій в українських губерніях отримали відповідні училища. Проте частина випускниць не обмежувалися середньою освітою й продовжували навчання на Вищих жіночих курсах, готуючись до педагогічної праці.

Хоча програми більшості жіночих навчальних закладів фокусувалися на гуманітарних науках, а обсяг викладання природничих і точних наук був меншим, ніж у чоловічих гімназіях, сама можливість отримати освіту була важливим чинником соціалізації дівчат, відкривала для них професійні перспективи. Останні отримали офіційне визнання насамперед тоді, коли в жіночих гімназіях міністерства народної освіти було запроваджено восьмий педагогічний клас, закінчення якого давало випускницям право викладати в чотирьох початкових класах жіночих гімназій, а також бути наставницями в початкових училищах або ж домашніми наставницями; ці права було законодавчо закріплено в 1876 році. Отже, влада формально визнала за жінками право викладати в початковій жіночій школі. Це право не викликало особливих заперечень з боку влади чи консервативних кіл суспільства, вочевидь тому, що загалом відповідало уявленням про «природну» виховну функцію жінки — у певних освітніх рамках. Крім того, оскільки частина заможних родин і надалі віддавала перевагу домашньому вихованню дітей, насамперед дочок, у суспільстві існував сталий запит на домашніх вчительок.

_{Кадулін (Наядін). Гімназистка. Листівка із серії «Гімназійні страждання», 1910-ті роки}