Читаем Unknown полностью

- Не від сьогодні відомо вам, що батько Хмельницький погано наших справ пильнує. І скликав я вас сюди, щоб ви пізнали його задуми. Бо те, що задумав він зле, тут певна річ.

Залягла тиша. Пархоменко перестав палити люльку, навіть Кільдієв відкрив каламутні очі.

- Хмельницький вислав до Москви посольство Іскри, щоб допомоги проти ляхів просити. Однак не відомо вам, що Іскра повинен упросити государя, щоб той прийняв у підданство Військо Запорізьке. Гетьман хоче віддати Україну під владу Москви!!!

Козаки завмерли. Савич шарпнув себе за оселедець. Пархоменко прикусив мундштук люльки. Кільдієв дурнувато посміхнувся, а Гроіцький потягнувся до шаблі.

- І в тебе є якісь докази? – прохарчав Баран. – Чи ми повинні вірити тобі на слово?

- Ось, - Виговський витяг з-за пазухи розпечатаний лист і сунув його під ніс козакові, - копія листа до государя. Тут все чорним по білому стоїть!

- Сам читай, - наказав Баран. – Сам я ні читати, ні писати не вмію!

- Вашій Милості, Великому Государеві, Цареві і Великому Князеві Олексієві Михайловичу, - почав Виговський, - всієї Русі самодержцеві, ми, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького, низенько до самої землі чолом б'ємо…

Богун з відразою сплюнув та розтер слину підкованим каблуком козацького чобота.

- …і декларуємо, що іншому цареві служити не бажаємо, тільки Тобі, Государеві Православному, б'ємо чолом, щоб царська величність разом з Україною під свою владу прийняв, і за цю милість низько Вашій Достойності дякуємо, оскільки йде проти нас король польський з великою силою. Вашій Милості всього найкращого бажаючий, приятель та слуга, підніжка знижений Богдан Зенобій Хмельницький з Військом Запорізьким.

- Спаси Христе! – викрикнув Богун. – І що ж це таке має бути?

- Про-о-одає нас Мо-о-о-оскві, - пробелькотав з відразою Баран.

Полковники злобно хрипіли, хапалися за шаблі та булави.

- Хмель зрадник! – підняв Гроіцький шаблю, - трясця б його мордувала!

- Зра-а-ада! – завив якийсь сотник.

Цей крик відразу ж підхопило декілька пропитих голосів.

- Мовчати! – прошипів Пархоменко. – Хмель знає, що робить! І ми повинні його слухати!

- А я присягу государеві не зложу! На погибель Москві!

- Та це ж бунт!

- Мовчи, попів сине! Я хочу шию зберегти!

- Так, я попівський син, а ти від київської мурви рід ведеш!

Гроіцький схопив Пархоменка за бекешу на грудях, притягнув до себе через весь стіл, перекидаючи келихи та ківш з залишками палянки. Яким шарпнувся,вихопив з-за пояса пернач, бажаючи вцідити молодця по лобі, але ж в останню мить йоо схватив за плече Баран. Решта старшини схопилася за шаблі та чекани. От-от здавалося, що все закінчиться бійкою та рубаниною, як колись і закінчувалися Чорні Ради на Січі. Бо ж всім було добре відомо: там де зустрічалися двоє запоріжців – там завжди були три різні думки.

- Панове браття-молодці, - звернувся до всіх Пархоменко. – Дивіться, як платить Хмель військові запорізькому за кров, пролиту під Корсунем, Пилявцями і Збаражем! За те, що під Берестечком ми йому сраку прикривали, коли він з Тугай-беєм збігав, тепер волю нашу московським виродкам продає?

- Гетьман знає, що робить, - кинув Пархоменко. - А хоч би й не знав, так ви краще мовчіть, сучі діти. Що ж це таке? Бунтувати станете? А чи не бунтували Мозиря та Гладкий91? І покотилися їх голови аж до самого Дніпра! І довго ж котилися, повірте мені на слово!

- А добре ж говорить! – скрикнуло декілька з страхітливих козаків. І, звичайно ж, замашисто перехрестилися.

- Так що не бунтувати вам, але ж волю гетьмана в покорі приймати. Депутацію треба вислати, щоб він усвідомив, що про його задуми щодо Москви нам все відомо.

- А Хмельницький депутатів на палях розсадить! – сказав на це Виговський.

- Як це то? Чому так?

- Меч висить над головами вашими, панове-браття. Послухайте краще, що гетьман в інструкції до посла Іскри пише. Деяким з вас багато часу та уваги присвятив…

- Читай-но! – видавив з себе Богун.

Виговський витягнув другого листа.

- Давно вже відомо, що не всім нашим полковникам угода з Його Милістю, государем нашим, Олексієм Михайловичем, до смаку буде, а саме: Іванові Богуну, Саві Савичу, Баранові, Пархоменці та іншим, імена таких ти і сам добре знаєш. Тому, якщо государ про них спитає, переконуй його, що ніякої перешкоди з їхнього боку не буде, оскільки я під час молдавського походу постараюся, щоб ніхто з них підписання угоди не дочекався…

Козаків заціпило. Навіть Пархоменко витріщив очі.

- Зрада, - прошепотів Савич.

- Зрада, - пало з вуст решти старшини страшне, з трудом сказане слово.

- Одне тут є розв'язання для цієї справи, - сказав Виговський. – Ми повинні змусити Хмельницького оговтатися. І показати, що ще не вмерло військо запорізьке, що всі ми тут – вільні люди, яки вибирають гетьманів, а коли треба – то й скидає тиранів. Вихід з цих клопотів є, але ж, визнаю, що багатьох з вас він… вразить, а може й налякає. А скоріш за все – розгніває.

- Сміливо говори, - кинув Баран, - шию не відріжемо. Принаймні, не тепер.

Перейти на страницу:

Похожие книги

В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза