Unknown

- Гетьман з великими силами на Молдавію йде, - відповів на це Тарас. – Не захотів господар Лупул віддати дочку за жінку синові Хмеля, так що Тиміш сам візьме її по-козацькому та в ложниці матиме.

- Ну а ми добро візьмемо, - Бульба протягнув перед собою ноги в рваних і смердючих постолах, - що є у дворі в Поморноках.

- І ляшок дістанемо молодих, - зареготав Чорновол, щирячи чорні пеньки від вибитих зубів. – Як одну таку в Тарасинцях брав, то така була, ніби свята панна з церковних образів. А як же вона просилася, як рученята складала. А потім вже тільки стогнала, бо ж такого молодця як я, серед ляських гусар зі свічкою не знайдеш!

- Тихо! – шикнув Опанас. – Я щось почув.

Вони всі сиділи навкруги вогнища, біля табору, складеного з селянських возів, поставлених в коло. Чорні контури дерев, освітлених місячним світлом, виділялися на зоряному небі. Бульба зробив шаг вперед. Він очутився в темноті, за колом світла вогнища. Щось порушилося в лісі. Під віттям дубів появився контур коня з вершником, який поволі пересунувся над ямою від впалого дерева. Той кінь… Це не була селянська шкапа чи татарський бахмат. В нього була струнка шия, гнучкий зад, груди мов у лебедя. І це був не козацький верховий кінь!

- Корнійчу-у-ук!

- Що за лихо?

- Ляха… Ляха бачив, - ледь видавив з себе Бульба.

Різун підірвався на ноги, схопив косу и підскочив до Опанаса.

- А ну виходи, ляше! – з усіх сил загорлав він. – Будемо тебе на палю набивати!

В час, коротший, ніж миттєвість, чорна тінь висунулась з-за дерев. Вона допала Корнійчука, промчала поряд – страшна, яку не опануєш. Опанас здужав помітити лише блиск шаблі, усихати хруст тіла, яке перетинають, а потім вже біг, ноги самі несли його в сторону табору. Голова Корнійчука покотилася до багаття, впала в круг світла і завмерла, поглядаючи на світ вилізлими з орбіт очима. Всі в один голос простогнали.

- Людиииии спасайтесяаааа! – закричав Опанас. – Ляхиии йдууууть!

Але було вже пізно. Не вспів хоч хто-небудь крикнути, ще до того, як стражники підняли тривогу, вершники вже вискочили з-за дерев. Гукнули постріли, заіржав кінь. А потім страшний, неприборканий і кривавий ураган спав на табір.

Селяни навіть не пробували ставити опір. Вони гинули з виттям, криками та сльозами, падали під ударами кінських грудей, розчавлені кінськими копитами. Нападники сікли їх по спинах та кінцівках, відрубували долоні, що хапалися за борти возів, розбивали вщент голови. Били з вбивчою вправою професіональних вояків, без віддиху, безжалісні, ніби вовки, швидкі мов вітер в степу, страшні, ніж сисуни з-під вікових курганів.

Опанас біг, прикриваючи долонями голову. Впав на землю, чуючи стукіт копит, втулив обличчя у вологу, закривавлену траву. Через мить над ним пробігли селяни, що тікали від вершників. Застогнав, отримавши удар ногою, коли по ньому пробігли чиїсь личаки. Потім схопився на ноги і побіг до возів, протиснувся під колесами. Висунувся і…

Дістав по голові, впав на тіло якоїсь молодиці. Помацав тім'я, але крові не почув, зрозумів, що отримав плазом, а не лезом.

Різня була закінчена. Опанаса погнали, не жаліючи ударів ногами чи нагаєм туди, куди збирали недобитків з табору. Азом з іншими селянами він опинився в групі черні. Звідусіль на них напирали морди, груди та боки красивих, гнучких польських коней. Селяни, збиті у купу, що закривалися від ударів шабель, нагаїв та чеканів, могли лише бігти вперед. Той, хто впав, так вже і залишався на землі, бо такого топтали копита, пробивали шаблі, або ж чекан розбивав такому голову.

Вершники загнали бранців на пагорб, під хрест, що стояв на перехресті доріг і на якому стирчав посірілий Христос без рук та голови. Опанас крадькома роздивився. Їх оточували панцерні в кольчугах, підлатниках і бехтерцях. З-під місюрок та хутряних шапок виглядали понурі, вусаті, позначені шрамами обличчя. Очі ляхів не виражали нічого. Зараз вершники крутилися мов вовки довкола людей в покривавлених свитах, сірм'ягах та смердючих дьогтем кожухах.

Два вершника вихопили з юрби першого селянина. В слабкому світлі факела Опанас розпізнав Чорновола. Панцерні погнали його під хрест, де чекав шляхтич на чудовому, сивому коні. Жеребець з позолоченою збруєю, інкрустованою бірюзою, з нагрудником, прикрашеним кистями та перлами, гордо здіймав голову і тряс султаном зі страусового пір'я. Опанас переніс очі на вершника. В світлі місяця він побачив молодого шляхтича у ковпаку з хутра рисі, з підвісом, пуком пер чаплі, одягнений у малиновий жупан з петлицями.

- Пане поручнику, - звернувся молодик до товариша. – Спитай-но, де бунтівники!

Вершник у посрібленому бехтерці, з обличчям, прикрашеним сивими, спадаючими донизу вусищами, під'їхав до Чорновола.

- Де різуни? – загримів він згори. – Де Хмельницький?! Говори, хаме!

- Не знаю я, пане, - простогнав Чорновол. Бульба знав, що той говорить правду. Вони не знали, де шукати козаків. – Помилуйте, на святу пречисту…