“У мене обмаль м’яса, може, попросити б чогось трохи на вечерю у Едварди?” - думаю я і простую в Сірілунн. Відразу ж помічаю на Едварді нову сукню: в ній вона здається старшою, бо сукня в неї завелика.
- Пробачте, що сиджу,- тільки й мовила Едварда, подавши мені руку.
- Еге ж, на жаль, моя дочка не здужає,- сказав добродій Мак.- Застудилась, бо не береглася… Очевидно, ви прийшли дізнатися про ваш човен? Я змушений позичити вам інший човен, менший за цей. Він не новий, але як будете справно вичерпувати з нього воду… У нас тепер гостює вчений, і ви ж розумієте, що для такої людини… До того ж у нього немає часу, цілий день він працює і вертається додому надвечір. Побудьте, поки він вернеться, то й побачите його, вам цікаво було б з ним познайомитися. Ось його візитна картка - з короною, бо він барон. Приємний чоловік. Я познайомився з ним цілком випадково.
“Ага,- подумав я,- тебе не запрошують вечеряти”. Слава Богові, що я прийшов сюди тільки дещо перевірити і можу знов піти додому, в мене в хаті ще є трохи риби. Чимось та підживлюсь. Годі!
Прийшов барон. Це був чоловічок років, може, сорока, довгообразий, вилицюватий, з ріденькою чорною борідкою. Його погляд був колючий і проникливий, та він носив сильні окуляри. На запонках його сорочки також були п’ятикутні корони, як і на візитній картці. Барон трохи сутулився, на його худих руках виступали сині жили, а нігті були, наче з жовтого металу.
- Дуже радий познайомитись, пане лейтенанте. Ви вже давно тут?
- Кілька місяців.
Приємний чоловік. Добродій Мак схилив його до розмови про мушлі та про дрібні тваринки, і барон охоче про все це розповідав. Ще він пояснив, яка порода глини залягає навкруг Кургольменна, а тоді сходив до зали й виніс звідти зразок водоростей з Білого моря. Раз у раз вказівним пальцем правої руки він поправляв на носі окуляри з товстими скельцями і в золотій оправі. Добродія Мака ті розповіді надзвичайно цікавили. Так минула година.
Барон заговорив про ту лиху пригоду, що сталася зі мною, про мій невдалий постріл. Чи я вже оклигав? Справді? Він радий.
“Хто ж розказав йому про мою лиху пригоду?” - подумав я і спитав:
- А від кого ви, пане бароне, про це чули?
- Від кого?.. Та від кого б же! Здається, від панни Мак. Правда ж, панно Мак?
Едвардині щоки зайнялися вогнем.
Я прийшов сюди, як у воду опущений, кілька днів мене пригнічував якийсь безнадійний відчай, а від останніх слів цього чужака пронизала незбагненна радість. Я не дивився на Едварду, але думав: “Дякую за те, що ти хоч говорила про мене, вимовляла моє ім’я, дарма, що воно навіки втратило для тебе значення. Добраніч”.
Я попрощався. Едварда лишалась сидіти, чемно вибачившись, що нездужає. З байдужим виглядом подала мені руку.
А добродій Мак стояв і жваво базікав з бароном. Він розповідав про свого діда - консула Мака.
- Не пам’ятаю, пане бароне, чи я вже хвалився вам. Що цю защіпку король Карл Юган власноруч защепив моєму дідові на грудях.
Я зійшов сходами надвір, мене ніхто не проводив. Мимохіть я кинув погляд на вікна у вітальні: там стояла Едварда - струнка, як тополя, притримуючи з обох сторін гардини й не зводячи очей з вулиці. Я не здогадався вклонитись, я начисто про все забувся, мене мовби підхопив якийсь потік розгубленості й чим душ поніс геть.
“Стій, зупинися на мить!- звелів я собі самому, дійшовши до лісу.- Боже праведний, чи буде цьому край?!” Зненацька в пориві люті мене кинуло в жар, і я застогнав. О, у моїх грудях більше не було гідності, я втішався ласкою Едварди від сили тиждень, тепер усе як вода вмила, а я досі не справився з собою. І досі моє серце її прагне, й не лише серце, а все - пилюка, повітря, перегній на моїй дорозі. Господи Всевишній…
Я дістався до хатини, вийняв свою рибу й повечеряв.
- Чого ти никаєш тут і спалюєш своє життя задля якоїсь школярки й задля ночей, наповнених спустошеними снами? Навкруг твоєї голови мовби завмер палючий вітер - духмяний, споконвічний вітер. А тим часом небо мерехтить дивовижною блакиттю і гори подають клич. Гей, Езопе, ходімо!
ХХІІ
Минув тиждень. Я позичив у коваля човен і ловив собі рибу. Едварда з бароном, коли той вертався з моря, вечорами завжди були разом. Якось я бачив їх біля млина. А одного вечора вони вдвох пройшли повз мою хатину; я відскочив від вікна й про всяк випадок тихенько замкнув двері. Мене нітрохи не обходило те, що я побачив їх разом; я стенув плечима. Якось у вечері я зустрів їх на дорозі, й ми вклонились одне одному: я дав баронові першому вклонитися, а сам підніс до кашкета два пальці, - ось, мовляв, який я нечема. Я минав їх неквапною ходою, міряючи обох байдужим поглядом.
Збіг ще один день.