Unknown

- Помиляєтесь, саме вас я і шукаю. Я хочу звернути вашу увагу на те, що з першого квітня по п’ятнадцяте серпня заборонено стріляти на відстані, ближчій за восьму частину милі від того місця, де живуть гаги. Сьогодні ви підстрелили двох птахів біля острова; є люди, що вас там бачили.

- Двох гагарок,- сказав я, мов громом приглушений.- Нараз мені стало ясно, що ця людина має рацію.

- Дві гагарки чи дві гаги - то однаковісінько. Ви були в заповідній зоні.

- Я це визнаю,- сказав я.- Раніше мені таке не спадало на думку.

- А треба було, щоб спало.

- Я і в травні стріляв з обох цівок десь на тому самому місці. Тоді, як ми плавали на острів. Я стріляв на ваше прохання.

- То інша річ,- відрубав добродій Мак.

- А хай вам дідько! Тоді ви знаєте, що робити.

- Ще й як знаю,- відповів він.

Ева була напоготові; тільки я ступив за поріг, як і вона вийшла слідом, запнувши хустку. Я бачив, що вона гайнула вниз до пристані. Добродій Мак подався додому.

Я обдумував те, що сталося. З якою гнучкістю він знайшов вихід! Як пропікали мене його очі! Постріл, другий, дві гагарки, штраф, сплата. От і по всьому. Більш нічого мене не в’яже з добродієм Маком та його домом. По-суті, все минулося надто гарно і швидко…

Почали падати великі, м’які краплі дощу. Низько над землею літали сороки, і, коли я прийшов додому і відпустив Езопа, він кинувся їсти траву. Зашумів вітер.

ХХІІІ

За милю від себе внизу я бачу море. У горах тюжить дощ, і я ховаюсь від нього під скелею. Я смокчу носогрійку, викурюючи люльку за люлькою, і щоразу, як розпалюю її, тютюн копошиться в попелі розпеченими черв’ячками. Так само і в моїй голові роєм рояться думки. Переді мною на землі валяється купка сухих галузок від зруйнованого пташиного гнізда. І душа моя достоту, як те гніздо.

Я пам’ятаю найменшу дрібничку з пережитих останніх днів. Леле, до чого я дожився…

Сиджу в горах, а на морі й у повітрі стоїть гул, мене оглушує моторошний клекіт і голосіння вітру й негоди. Ген у морі видніються яхти з зарифленими вітрилами й людьми на борту. Вони кудись пливуть, і я думаю: “Бог знає, де вони всі опиняться”. Море, шумуючи, здіймається вгору і без угаву звалюється донизу. Здається, воно заселене велетенськими божевільними істотами, які гатять куди попало своїми кінцівками й гарчать одне на одного. Ні, це свято десяти тисяч чортів, що виють, вбираючи голови в плечі, й товчуться по всіх усюдах, збиваючи хвилі до білого кінцями своїх крил. Далеко-далеко в морі лежить підводний камінь, з якої зводиться білий водяник і хитає головою вслід корабликові, що, діставши тріщину, пливе за попутним вітром у море. Лишенько! В море! В оте пустельне море…

Я радію, що сам, що ніхто не бачить моїх очей. З великою довірою я тулюся до скелі й знаю, що ніхто не може стежити за мною зі спини. Над горами з пронизливим криком літає якийсь птах, тієї ж миті неподалік від мене зривається уламок каменю й скочується в море. Деякий час я сиджу тихо й цілком спокійно, мене огортає приємне відчуття затишку, бо ж, поки на дворі репіжить дощ, я можу його пересидіти в дуже надійному сховку. Я зашпилив куртку й подякував Богові за те, що вона тепла. Минув ще якийсь час. Я заснув.

Пополудні я йду додому, дощ і досі не перестає. Мене чекає несподіванка. На стежці переді мною стоїть Едварда. Вона змокла до нитки, наче довго ходила по дощу, але всміхається. “Ти ба!” - нараз думаю я, в мені спалахує обурення, я щосили впинаюсь пальцями в рушницю і так простую їй назустріч, хоч вона й усміхається.

- Добридень!- гукає вона перша.

Підійшовши ближче до неї ще на кілька кроків, я кажу:

- Вітаю вас, кралечко!

Її сахає мій жарт. Ох, я не думав, що казав. Вона боязко всміхається і дивиться на мене.

- Ви ходили сьогодні в гори?- питає вона.- Як ви намокли! В мене є хустка, якщо хочете, візьміть її собі, вона мені не потрібна… Ви мене не пізнаєтé.

Я не беру тієї хустки, і вона потуплює очі в землю й стрясає головою.

- Хустка?- питаю, скривившись від гніву й подиву.- А в мене є куртка, можу позичити. Мені вона не потрібна, однак я її комусь віддам, тож спокійнісінько можете взяти. Якась рибачка забере її з дорогою душею.

Я бачив, як напружено вона ловила мої слова, з якою надією до них прислухалась, що аж забула закрити рота й зробилась негарною. Вона стоїть із хусткою в руках з білою шовковою хусткою, знятою з шиї. Я й собі стягаю з себе куртку.

- Ради Бога, вдягніться!- скрикує вона.- Не робіть цього! Невже ви так гніваєтесь на мене? О, Господи, та вдягніться! Ви змокнете до рубця!

Я вдягнув куртку.

- Куди ви йдете?- глухо спитав я.

- Так… нікуди… Не розумію, як ви могли зняти з себе куртку…

- А де ваш барон сьогодні?- питав я далі.- Навряд щоб у таку негоду граф був на морі…

- Ґлане, я тільки хотіла вам дещо сказати…

Я перебиваю її:

- Чи можна вас попросити переказати вітання герцогові?

Ми дивимось одне на одного. Я стою, готовий скільки завгодно її перебивати, нехай тільки вона відкриє рота. Врешті-решт на її обличчі з’являється вираз страждання, я відводжу очі вбік і мовлю: