Unknown

Третього дня я пішов на полювання. Ліс ледве-ледве зазеленів, пахли земля й дерева, там і сям з побитого морозом моху виткнувся жаб’ячий часник. У моїй голові кружляли всілякі думки, і я часто сідав посидіти. За три дні я бачив лише одну людину - того рибалку, що зустрів учора. Я думав: може, увечері, як вертатимусь додому, здибаю когось на узліссі, там, де останнього разу стрів лікаря та панну Едварду. Може, вони знов там гуляють, а може й ні. Але чому не йдуть мені з думки ці двоє? Я підстрелив двох білих куріпок і тут же одну з них спік; потім узяв Езопа на швору.

Тим часом я приліг на протряхлій галявці попоїсти. Земля була безмовна, в повітрі чувся тільки якийсь слабенький пошум та коли-не-коли озивався той чи той птах. Я лежав, не зводячи погляду з гілля, що погойдувалось на протязі; вітерець собі віяв - переносив квітковий пилок із гілочки на гілочку й наповнював ним кожну безвинну шпарину. Цілий ліс стояв, мов заворожений. Зелена листяна гусінь метелика-п’ядуна лізе по гілці, не спиняючись, ніби не в змозі відпочити. Вона мало що бачить, хоч і має очі. Часто гусінь випинає тіло дугою і промацує повітря, шукаючи опертя; вона схожа на хвостик зеленої заполочі, що поволі кладе стібок за стібком уздовж гілки. До вечора вона, либонь, і дістанеться туди, куди їй треба.

Яка первозданна тиша! Я підвожуся і йду. Сідаю і знов підводжусь. Зараз близько четвертої; о шостій я піду додому й хтозна, чи стріну кого-небудь. Я маю в запасі дві години, а мені вже робиться якось неспокійно, і я струшую верес та мох зі своєї одежі. Я знаю всі ці місця: дерева й камені стоять там на самоті, як і раніше, листя шарудить у мене під ногами. Одноманітне шарудіння та ці знайомі дерева й камені для мене багато важать, я переповнююся непоясним почуттям удячності,- все до мене прихиляється, єднається зі мною, я все люблю. Підіймаю суху гілочку, й тримаю її в руці, й дивлюся на неї, а сам сиджу й роздумую про своє. Гілочка майже трухла, її миршава кора вражає мене, жаль бере за серце. І коли я зводжусь, щоб іти, то не викидаю гілочки геть, а кладу на землю і якусь хвилю думаю про неї: врешті-решт, перше, ніж попрощатися з нею, я востаннє дивлюся на неї і в моїх очах крутиться сльоза.

А ось п’ята година. Сонце збиває мне з пантелику, я цілий день ішов на захід і, мабуть, випередив на півгодини мої сонячні помітки біля хатини. Все це я беру до уваги, та все одно до шостої лишається година, тож я знов підвожусь і проходжу якийсь шмат дороги. І листя шарудить у мене під ногами. Так збігає ще година.

Внизу під собою я бачу річечку й млиночок, що взимку були закуті в кригу, й зупиняюся; млин працює, його гул пробуджує мене, я, як стою, так і вклякаю на місці. “Спізнився!” - вигукую я. Мене пронизує біль, я вмить розвертаюсь і простую додому, а сам уже знаю, що спізнився. Іду повним ходом, просто біжу; Езоп розуміє, що це неспроста, він рветься з повідка, тягне мене за собою, скавучить і метушиться. Сухе листя розлітається навсібіч. Проте, коли ми спустились на узлісся, то нікого не застали: тихо, як у вусі, і ніде ані душі.

- Тут нікого немає!- скрикую я.

Я не стояв там довго, а пішов, знаджений думками, мимо своєї хатини вділ до Сірілунна: з Езопом, з ягдташем, з мисливською рушницею,- з усім своїм манаттям.

Добродій Мак прийняв мене напрочуд привітно й запросив на вечір до їхнього товариства.

VII

Як на мене, я трохи вмію читати в душах людей, з якими спілкуюсь, а може, й ні. О, коли я в доброму гуморі, то мені здається, ніби я бачу, що робиться на самому дні чужої душі, хоч великого розуму мені бог не дав. Скажімо, сидимо ми - кілька чоловіків, кілька жінок та я - десь у вітальні й мені здається, ніби я знаю, що діється в людських душах і що вони думають про мене. Я помічаю кожен порух їхніх очей; іноді кров шугає їм у лице й змушує їх червоніти; а часом вони вдають, що дивляться в інший бік, а самі крадькома косують на мене. Я сиджу там і все те бачу, і ніхто навіть гадки не має, що кожну душу мені видно наскрізь. Хтозна-скільки років я вважав, що вмію читати в усіх людських душах. А воно, може, й не так…

Цілий вечір я провів у добродія Мака. Я міг би піти відразу, бо мені нецікаво було там сидіти; але ж хіба не пригнали мене сюди всі мої думки? Тож чи міг я отак відразу дати драла? Після вечері ми грали у віст і пили пунш. Я сидів спиною до вітальні, схиливши голову; позад мене сюди-туди снувала Едварда. Лікар поїхав додому.