Unknown

Атож, я стріляв не для того, щоб убивати, я стріляв для того, щоб жити. Якщо сьогодні мені потрібен був один тетерук, то я й підстрілював одного; а другого підстрілював на другий день. Нащо мені вбивати більше? Я жив у лісі, я був його сином. Першого червня заборонили полювання ще й на куріпок та зайців, мені майже не було чого стріляти; дарма, я ловив рибу й жив на рибі. От візьму в її батька човна й попливу в море. Ну, звісно, я не той мисливець, щоб тільки стріляти, а той, щоб жити в лісі. Там мені було добре: я їв, простягнувшись на землі, а не сидячи на стільці, витягнувшись в струнку, і не перевертав келихів. У лісі я собі нічого не боронив: заманулось - і лягав горілиць, заплющував очі й говорив усе, що спадало на думку. Часто хотілось озватись хоч словом, щось казати на повен голос,- тоді здавалося, ніби в лісі лунає мова самого серця...

Коли я спитав її, чи вона все зрозуміла, то вона відповіла:

- Так.

Я заговорив далі, бо вона не зводила з мене свого погляду.

- Коли б ви тільки знали, що я в цих краях бачу! Взимку йду-йду собі та й натраплю було на сліди білих куріпок. Нараз сліди зникають, виходить, птахи знялись у повітря. Але за відбитками крил я визначаю, в який бік вони полетіли, і швидко їх знаходжу. Щоразу в цьому є для мене якась новизна. Восени часто й густо доводиться спостерігати за падучими зірками. Тоді я наодинці сам із собою думаю: а що коли це світ звела судома і він просто в мене на очах розбивається в друзки? І мені… як мені поталанило побачити метеорит! А коли надходить літо, я бачу мало не на кожнім листочку якісь створіннячка, деякі з них безкрилі й нікуди не можуть піти, вони до самої смерті мусять жити на тому листочку, де побачили світ. Уявляєте? Іноді мені трапляється синя муха. Звісно, про все це майже не говорять, хтозна, чи й ви мене розумієте.

- Ні-ні, я вас розумію.

- Так от. Часом я дивлюсь на траву, а може, й трава дивиться на мене, хіба ми знаємо? Я прикипаю очима до звичайнісінької бадилинки, вона ледь помітно тремтить, і мені здається що в цьому щось є. Я сам собі думаю: як тремтить ця бадилинка! А коли я дивлюся на сосну, то навіть якась її гілка змушує мене трішки подумати про неї. Та буває, що серед пустки гір я зустрічаю і людей, буває й так.

Я подивився на неї. Вона, схилившись уперед, ловила кожне моє слово. Я її не впізнавав. Вона з такою уважністю мене слухала, що геть забулася про себе й перетворилася на якусь простачку чи дурепу з обвислою губою.

- Он як,- мовила вона й випросталась.

Замрячило.

- Дощ,- сказав я.

- Ти ба, дощ,- мовила й вона і зараз же пішла.

Я її не проводив, вона сама подалася своєю дорогою, а я побіг до хатини. Через кілька хвилин дощ полив, як з відра. Коли це чую, що хтось мене доганяє, зупиняюсь і бачу Едварду. Вона розчервонілася від натуги й усміхалася.

- Дірява моя голова,- засапано мовила вона.- Ми попливемо на скелі, туди, де в’ялять рибу. Завтра повертається лікар, а чи ви маєте час?

- Завтра? Звичайно. Так. Я маю час.

- Дірява моя голова,- ще раз мовила вона й усміхнулась.

Коли вона йшла, мені в око впали її худі, красиві литки, мокрі аж до колін, і зношені черевики.

Х

Я добре пам’ятаю ще один день. То був день, коли надійшло моє літо. Сонце світило з самої ночі й до ранку висушило мокру землю; повітря після недавнього дощу стало лагідне й чисте.

По обіді я вже був на пристані. Вода лежала рівно, як долоня, з острова, де чоловіки й дівчата поралися біля риби, до нас долітали сміх і гомін. Яке веселе пообіддя!

А хіба ж не веселе? Ми взяли з собою кошики, повні їжі та вина; наш чималий гурт усівся в два човни, молоді жінки вбралися у світлі сукні. Я був страшенно задоволений, мугикав собі під ніс.

У човні мене мучила одна думка: де взялася вся ця молодь? Тут сиділи дочка ленсмана й дочка окружного лікаря, дві гувернантки, пані з садиби священника. Я перед цим ніколи їх не бачив, вони були мені чужі, однак так довірливо позирали на мене, ніби ми хтозна-відколи знайомі. Я трохи промахнувся, бо відвик спілкуватися з людьми, і часто звертався до молодих жінок на “ти”, хоч вони на мене не гнівались. Раз у мене вирвалось “люба” чи “моя люба”, а мені й це вибачили: вдали, наче я такого не казав.

Добродій Мак своїм звичаєм надягнув сорочку з ненакрохмаленою маніжкою, вчепивши на неї защіпку. Здавалось, настрій у нього був чудовий, і він загукав до гурту з другого човна:

- Гей ви, навіженці! Пильнуйте кошиків з пляшками! Лікарю, ви відповісте мені за пляшки.

- Гаразд,- відповів лікар.

І вже самі ці перегуки морем від човна до човна лунали для мене святково й весело.

На Едварді була вчорашня сукня, так наче вона не мала ніякої іншої чи не схотіла перевдягтися. І черевики взула ті самі. А її руки мені видалися не дуже чистими; зате на голові в неї був новесенький капелюх з пером. Свою перефарбовану піджачину Едварда взяла з собою, щоб було на чому сидіти.