Unknown

- Ви ждали?- спитала вона.- Я так боялася, що ждатимете.

Я не ждав, вона надійшла раніше за мене.

- Ви гарно спали?- спитав я, бо не знав, що казати.

- Ні, я зовсім не спала,- відповіла вона.

І вона розказала, що цієї ночі не лягала, а просиділа із заплющеними очима на стільці. А ще вона виходила з дому прогулятись.

- Хтось був під моєю хатиною вночі,- сказав я.- Вранці я бачив у траві сліди.

Вона, порожевівши на виду, тут же, на дорозі, мовчки бере мене за руку. Я дивлюсь на неї і питаю:

- Може, то ви приходили?

- Атож,- відповіла вона й притулилась до мене.- То я приходила. Я ж вас не збудила, бо ходила тихо-тихо, боялась навіть дихати. Так, то я приходила. Я ще раз була поблизу вас. Я кохаю вас.

ХІІ

Кожного дня, кожного божого дня я її бачив. Правду кажучи, я бачився з нею від душі; о, моє серце належало їй. Відтоді минуло два роки. Тепер я згадую про те лише тоді, як захочу, вся та пригода неабияк розважає мене. А щодо двох зелених пташиних пір’їн, то розкажу про них трохи згодом.

Ми зустрічалися в багатьох місцях: біля млина, на дорозі, ну й у моїй хатині; куди я бажав, туди вона й приходила.

- Добридень!- гукала вона завжди перша, а я відповідав:

- Добридень!

- Ти сьогодні веселий, співаєш,- каже вона, а очі її іскряться.

- Так, веселий,- відповідаю я.- Он у тебе на плечі якась цятка, від пилу чи, може, від бруду з дороги; мені кортить її поцілувати, дай-но я її поцілую. Все, що в тобі є, збуджує мою ніжність до тебе, ти просто доводиш мене до божевілля. Цієї ночі я не спав.

І то була чиста правда - вже не одну ніч я пролежав, не змикаючи очей.

Ми йдемо дорогою пліч-о-пліч.

- Ану скажи мені: тобі до вподоби моя поведінка?- питає вона. Може, я забагато балакаю? Ні? Однак скажи мені, як тобі здається? Інколи я сама собі думаю, що це все не до добра…

- Що не до добра?- питаю я.

- Те, що діється з нами. Що це все не закінчиться добром. Хоч вір. Хоч не вір, а мені зараз холодно йти; аж мороз дере по спині, як тільки я наближаюсь до тебе. Це від щастя.

- О, й зі мною так само,- відповідаю я,- і в мене дере по спині, як тільки я тебе бачу. Ні, все буде добре. Ось поплескаю тебе легенько по спині, й ти зігрієшся.

Вона знехотя підставляє спину, я жартома плескаю трохи дужче, ніж треба, сміюсь і питаю, чи тепер тепло.

- О, якщо твоя ласка, то перестань мене так гатити,- каже вона.

Ці троє слів! Якими безпорадними здалися мені її слова: якщо твоя ласка.

Потім ми пішли дорогою далі. “Чи не розгнівив її мій жарт?” - спитав я сам себе й подумав: побачимо. Я сказав:

- Мені дещо спало на згадку. Якось я катався на санях з однією молодою пані й вона зняла зі своєї шиї білу шовкову хустку й пов’язала мені її. Увечері я сказав тій пані: “Я віддам вам вашу хустку завтра, спершу мені її виперуть”. “Ні,- відповідає вона,- віддайте зараз, я збережу її такою, як вона є, цілком такою, як ви носили”. І я віддав їй хустку. Через три роки я знов зустрів ту молоду пані. “А хустка?!” - спитав я. Вона показала. Хустка була загорнена в папір і досі не випрана, я бачив її на власні очі.

Едварда крадькома глянула на мене.

- Он як? А що було далі?

- Нічого,- сказав я.- Хоча, як на мене, то був благородний вчинок.

Мовчання.

- А де тепер та пані?

- За кордоном.

Більше ми про це не говорили. Та, зібравшись додому, вона сказала:

- Ну, добраніч. Не думай ніколи про ту жінку, добре? Я не думаю ні про кого, крім тебе.

Я вірив їй, бо бачив: вона думала те, що казала; і мені хотілося, щоб вона довіку думала тільки про мене. Я пішов за нею.

- Дякую тобі, Едвардо,- сказав я. А тоді додав від щирого серця: - Ти надто добра до мене. Бог тебе за це винагородить. Я не такий красень, як багато з тих, кого б ти могла вибрати; та я увесь твій, твій до останку, своєю невмирущою душею твій. Про що ти думаєш? У тебе виступили сльози на очах.

- То нічого,- відповіла вона.- Як дивно чути, що Бог винагородить мене за це. Ти кажеш, ніби… Я так тебе кохаю!

Вона тут же, просто серед дороги, кинулась мені на шию і палко поцілувала.

Коли вона пішла, я звернув з дороги в ліс, щоб там сховатися і побути на самоті зі своєю радістю. Тоді занепокоївся й прожогом вибіг назад на дорогу - подивитися, чи не помітив бува хто, куди я пішов. Та я нікого не побачив.

ХІІІ

Літні ночі, спокійна вода і безмірно тихий ліс. Ані крику, нічиєї ходи не долинає з дороги, в моєму серці немовби по вінця налито темного вина.

Міль та інші метелики нечутно залітають у моє вікно, їх сюди вабить світло від вогню та запах смаженої дичини. Вони глухо вдаряються об стелю, зумкотять мені над вухом так, що мене від голови до п’ят проймає холодом, і всідаються на моїй білій порохівниці, що висить на стіні. Я розглядаю їх: вони сидять, трепечуть і дивляться на мене. Це - шовкопряди, шашіль та міль. Деякі з них нагадують мені летючі фіалки.