Unknown

Я виходжу з хати й прислухаюсь. Нічогісінько, ніде анішелесь, все спить. Повітря світиться від летючих комах, від шелестіння безлічі крил. Ген на узліссі росте папороть і тоя, цвіте верес.- я люблю його дрібний цвіт. Дякувати Богові за кожну вересову квіточку, що я бачив; ті квіточки скидаються на манюні трояндки на моїй дорозі, і я плачу з любові до них. А десь неподалік є дика гвоздика, мені її не видно, але я чую, як вона пахне.

А цієї ночі в лісі раптом розпустились великі білі квіти, у них - розкриті вінчики, вони дихають. Волохаті нічні метелики спускаються їм на пелюстки і погойдують всю рослину. Я переходжу від однієї квітки до другої, у них бродить хміль, це хтивий хміль квітів, і я бачу, як він їх розбирає.

Легка хода, чийсь подих, повне радості “добрий вечір”.

Я відповідаю на привітання, вибігаю на дорогу й припадаю до її колін та благенької сукні.

- Добрий вечір, Едвардо!- кажу я ще раз, виснажений щастям.

- Як ти мене кохаєш!- шепоче вона.

- Який я тобі вдячний!- відповідаю я їй.- Ти моя, і моє серце цілий день лежить нишком у мене й думає про тебе. Ти найпрекрасніша на цім світі дівчина; і я тебе цілував. Часто я спалахую радістю, згадуючи, що я тебе цілував.

- Чого це ти сьогодні мене так любиш?- питає вона.

А в мене на те безліч причин: варто було мені лише подумати про неї - і все. Отой погляд з-під високих дугастих брів і ота смаглява, знадлива шкіра!

- Хіба я можу тебе не любити!- кажу я.- Никаю лісом і дякую кожному дереву за те, що ти жива й здорова. На одному балу якась молоденька дівчина цілий вечір просиділа на місці й ніхто не повів її до танцю. Я не знав, хто вона така, але її обличчя так мене вразило, що я вклонився їй: “Прошу?” - “Ні,” - хитнула вона головою.- “Панна не танцює?” - спитав я.- “Розумієте,- відповіла вона,- мій батько був дуже вродливий, а мати - неперевершена красуня, о, як він її добивався! А я від народження кульгава”.

Едварда глянула на мене.

- Сядьмо,- мовила вона.

Ми сіли у верес.

- А знаєш, що каже про тебе моя товаришка?- спитала вона.- Вона каже, що в тебе звірячий погляд, і коли ти дивишся на неї, то доводиш її до нестями. Вона каже, що їй тоді здається, ніби ти до неї доторкаєшся.

Якась особлива радість зануртувала в мені, як я те почув: не за себе я зрадів, а за Едварду. Я подумав: мене цікавить лише одна-єдина і її слова про мій погляд. Я спитав:

- І що це за товаришка?

- Не скажу,- відповіла вона,- але з тих, хто був з нами на острові, де в’ялять рибу.

- Он як,- зронив я.

І ми перевели мову на інше.

- Цими днями батько поїде в Росію,- сказала вона,- і тоді я влаштую свято. Ти був на Кургольменні? Візьмемо з собою два кошики вина, й цього разу з нами будуть пані зі священикової садиби. Батько вже дав мені вино. Ти більше не дивитимешся на мою товаришку, правда ж? Що? Дивитимешся? Тоді я її не запрошу.

Вона замовкла, рвучко кинулася мені на шию і, важко дихаючи, впилася своїми очима в моє лице. Погляд її аж почорнів.

Я шпарко підхопився на ноги й спантеличено мовив:

- Виходить, твій батько їде в Росію?

- Чого ти так швидко схопився?- спитала вона.

- Бо вже дуже пізно, Едвардо,- сказав я.- Он стуляють свої пелюстки білі квіти, сходить сонце, займається день.

Я провів її через ліс, став і довго-довго дивився їй услід: вона озирнулась аж здалеку й стишеним голосом гукнула: “Добраніч!” А тоді зникла. Тієї ж миті відчинились двері ковалевого дому, надвір вийшов якийсь чоловік у білій сорочці з маніжкою, роззирнувся навколо, насунув капелюха низько на лоб та й подався в бік Сірілунна.

У моїх вухах ще відлунювало Едвардине “добраніч”.

ХIV

Радість п’янить. Я стріляю зі своєї рушниці, а незрадлива луна передає звук пострілу з однієї гори до другої, пропливає понад морем і тріщить у вухах невсипучого стерничого. З чого мені радіти? З якоїсь набіглої думки, якогось спогаду, шуму в лісі? Радіти якійсь людині. Я думаю про неї, заплющую очі, завмираю, стоячи на дорозі, й думаю про неї, я лічу хвилини.

Мені хочеться пити і я п’ю з потоку; тоді відмірюю сто кроків уперед і сто кроків назад. “Вона забарилась,” - думаю я.

Може, щось сталося? Минув місяць, а місяць - хіба то багато? Нічого не сталось! Бог знає, що цей місяць збіг, як один день. Але ночі здебільшого тягнулись до безкраю, і я придумав намочувати у потоці свого кашкета, а тоді знов його сушити,- це щоб чекання не видавалось мені таким довгим.

Ночами я лічив годину за годиною. Інколи надходила ніч, а Едварда не з’являлась. Якось її не було дві ночі вряд. Дві ночі! Нічого не сталось, але мені тоді здалося, що моє щастя, мабуть, досягло своєї вершини.

А хіба не так?

- Чуєш, Едвардо, як неспокійно цієї ночі в лісі? Щось безперестанку шурхотить на узгірках і тремтить лапате листя. Може, природа бунтує? Але я не це хотів би сказати. Я чую, як високо в горах виспівує пташка, всього-навсього якась синичка: протягом двох ночей вона сиділа на тому самому місці й підманювала другу. Чуєш, цінькає, мов заведена?

- Так, чую. Навіщо ти мене про це питаєш?