Unknown

Човен підплив до черевика, і саме тієї миті, як у нього набралося води й він став тонути, весляр схопив його в руку, змочивши собі рукав. Тоді на обох човнах з нагоди врятованого черевика гримнуло багатоголосне “ура”.

Я згоряв од сорому й так скривився, що сам на себе не був схожий, поки витирав того черевика своєю носовою хустинкою. Едварда мовчки його взяла. Трохи згодом вона сказала:

- Зроду такого не бачила.

- Та невже?- озвався і я.

Я всміхався і бадьорився, вдавав, ніби мав якісь причини викинути такого коника, ніби за цим щось крилося. Проте що б воно там крилося? Лікар уперше зміряв мене зневажливим поглядом.

Минуло ще трохи часу, човни пливли додому, кепський настрій товариства розвіявся, ми, співаючи, наближались до пристані. Едварда сказала:

- А тепер послухайте мене, ми випили не все вино, лишилось ще багато. Тож влаштуймо десь згодом якесь інше свято: будемо танцювати, зібравшись на балу в нашій вітальні.

Коли ми зійшли на берег, я перепросив Едварду.

- Як я стужився за своєю хатиною!- сказав я.- Це був жахливий день.

- Хіба для вас, пане лейтенанте, це був жахливий день?

- Як на мене,- почав я і відвернувся,- як на мене, то я його зіпсував і собі, й іншим. Я пожбурив вашого черевика у воду.

- Еге, то була чудернацька витівка.

- Вибачте мені!- сказав я.

ХVI

Чи могло бути щось гірше? Я поклав собі держати себе в руках, хай там що, - Бог мені свідок. Я ж не добивався її перший? Ні, ніколи в світі, - просто одного звичайного дня я стояв на тій дорозі, де вона йшла. І що воно за літо на півночі! Вже перелітали хрущі, а люди стали ще незбагненніші, хоча сонце й освітлювало їх удень і вночі. Куди обертали вони погляди своїх блакитних очей і які думки снувалися за їхніми химерними лобами? Втім, що мені до їх усіх?! Я брав свої волосіні й ловив рибу два дні, чотири дні, а вночі лежав з розплющеними очима в хатині…

- Едвардо, я не бачив вас чотири дні!

- Чотири дні? Справді. Щоб ви знали, мені не було коли вгору глянути! Ходіть побачите.

Вона завела мене до зали. Столи звідси повиносили, стільці присунули до стін, всі речі поприбирали, а люстра, кахляна піч і стіни були казково прикрашені вересом та чорним крамом з крамнички. Рояль стояв у кутку.

Так вона готувалась до “балу”.

- Як вам?- спитала вона.

- Чудово,- відповів я.

Ми вийшли з зали. Я спитав:

- Слухайте-но, Едвардо, ви мене зовсім забули.

- Я вас не розумію,- здивувалась вона.- Ви ж бачили, що я робила. Хіба я могла прийти до вас?

- Ні,- сказав я,- мабуть, ви й справді не могли.- Я був невиспаний і виснажений, плів нісенітниці. А душа кипіла, я цілий день відчував своє безталання.- Ні, ви ж і справді не могли прийти до мене. Що я хотів би сказати? Словом, зайшли якісь переміни, щось стало нам на заваді. Так. Тільки я не вчитаю по вашому обличчю, що саме. Яке у вас загадкове чоло, Едвардо! Аж тепер я це бачу.

- Але я вас не забула!- спаленівши, скрикнула вона і взяла мене під руку.

- О, так, Може, ви мене й не забули. Тоді я сам не тямлю, що кажу. Те чи те.

- Завтра ви отримаєте запрошення. Ви повинні танцювати зі мною. Ну й натанцюємося ж ми з вами!

- Ви не хочете мене трішки провести?- спитав я.

- Зараз? Ні, не можу,- відповіла вона.- Скоро приїде лікар, він мені дечім допоможе, лишилась ще жменька роботи. То ви кажете, що зала вийшла нічогенька? А вам не здається...

Біля будинку зупиняється коляска.

- Це вже лікар приїхав?- питаю я.

- Так, я по нього посилала коня, я хотіла…

- Пожаліти його недужу ногу, еге? Ні, дозвольте мені піти геть… Добридень, добридень, лікарю! Радий знов вас бачити. Живі-здорові? Сподіваюсь, ви мені пробачите, як я зникну.

На сходах я обернувся: Едварда стояла край вікна й дивилась мені вслід, розсунувши обома руками гардини, щоб краще бачити; її обличчя було повите в задуму. Мене проймають якісь дурненькі радощі, я швиденько йду звідти, не чуючи під собою землі й немов у тумані. рушниця в моїй руці така легенька, як тростина. “Якби Едварда була моя, з мене вийшли б люди,” - подумав я. Дійшов до лісу, а думки обсідали мене й далі: “Якби вона була моя, я служив би їй з більшою невтомністю, ніж хто інший, і навіть якби вона виявилась недостойною мене, якби їй заманулось вимагати від мене чогось неможливого, я зробив би все, що міг, і тішився б тим, що вона моя… Я зупинився, став навколішки і з почуттям сумирності й надії припав губами до травинок при дорозі; тоді знов підвівся.

Врешті-решт я відчував себе впевненіше. Її мінлива поведінка останнім часом свідчить лише про її манери; вона стояла й дивилась мені вслід, коли я йшов: стояла край вікна, проводячи мене очима, аж поки я зник. Що ще вона могла вчинити? Мій захват збентежив мене до краю, я зголоднів та голоду не відчував.

Езоп біг попереду, за якусь хвилю він загавкав. Я звів голову: на розі моєї хатини стояла жінка, запнута білою хусткою. То була Ева, дочка коваля.

- Добридень, Ево!- гукнув я.

Вона стояла біля високого сірого каменю і ссала палець, її обличчя пашіло вогнем.

- Ево, що з тобою?- спитав я.

- Мене вкусив Езоп,- відповіла вона, соромливо потупивши очі в землю.