Unknown

- Чого це ви раптом зажурились, Едвардо? Коли б ви знали, як я за вас страждаю!

- Сама не знаю, чого,- відповіла вона.- Може, від усього заразом. Ех, якби ці люди зараз же пішли звідси,- всі до одного. Ні, тільки не ви; пам’ятайте, що ви підете останнім.

- І знов я ожив від цих слів, і очам моїм зблиснуло світло в сонячній вітальні. До мене підійшла дочка пробста й завела балачку. Мені хотілося, щоб вона опинилася десь далеко, на краю світу, і я давав їй короткі відповіді. Я навмисне не дивився на неї, бо то ж вона казала про мій звірячий погляд. Вона обернулась до Едварди й заходилась розказувати їй, як колись за кордоном, здається, в Ризі, її переслідував на вулиці якийсь пан.

- Він ішов слідом за мною з вулиці до вулиці та все всміхався мені,- оповідала вона.

- Либонь, він був сліпий,- скрикнув я на догоду Едварді, ще й знизав плечима.

Юна дама відразу зрозуміла мої грубощі й відповіла:

- Авжеж, сліпий, інакше хіба б він переслідував таку стару й потворну жінку, як я?

Але я не здобувся Едвардиної подяки, вона потягнула свою приятельку за собою, й вони зашепталися, хитаючи головами. Відтепер я був покинутий на самого себе.

Минає ще година, у шхерах уже прокидаються морські птахи, їхні крики залітають в наші розчахнені вікна. Якийсь радісний порив пойняв мене через ті перші пташині крики, і мене поманило в шхери…

Лікар знов був у доброму гуморі й привертав до себе всю увагу,- дами тільки біля нього й крутились. “Невже він мій суперник?” - подумав я, а ще згадав його кульгаву ногу й непоказну поставу. Він доп’яв десь дотепну присягу: “До скону й до страждань!” І щоразу, коли він присягав тією чудною присягою, я на повен голос реготав. Через свою змученість я наділяв ту людину всіма перевагами, бо мав його за свого суперника. Я тримав лікаря на видноті й кричав:

- Та слухайте ж, що каже лікар!- і намагався голосно сміятися з його фраз.

- Я люблю цей світ,- говорив лікар.- Руками й ногами чіпляюсь за життя. А як помру, то маю надію дістати собі місце у вічності прямісінько над Лондоном або над Парижем, щоб можна було безперестанку слухати шум людського канкану, безперестанку.

- Чудово!- скрикнув я і від сміху зайшовся кашлем, хоч аніскілечки не сп’янів.

Здавалось, що й Едварда була в захваті.

Коли гості розійшлись, я подався в суміжну кімнату й сів чекати. Я чув, як на сходах по черзі казали: “До побачення”. Лікар також попрощався й пішов. Скоро всі голоси завмерли. Моє серце від чекання аж тенькало в грудях.

Та ось зайшла Едварда. Угледівши мене, вона на мить сторопіла, а тоді усміхнулась і сказала:

- О, ви тут! Як мило з вашого боку, що ви лишились до кінця. Я страшенно втомилась.

Вона не рушала з місця.

Тоді і я підвівся зі словами:

- Так, тепер вам треба відпочити. Сподіваюсь, Едвардо, що ваш лихий настрій розвіявся. Недавно ви були дуже смутні, і я страждав через вас.

- Все минеться, коли я висплюсь.

Мені не було чого більше додати, і я пішов до дверей.

- Ага, дякую за сьогоднішній вечір,- сказала вона й подала мені руку. А коли намірилась проводити мене до сходів, я став її одмовляти.

- Не треба, просив я.- Не турбуйтесь, я сам…

Та вона все-таки пішла мене проводити. В передпокої вона терпляче дожидала, поки я знайду свого кашкета, рушницю і ягдташ. У кутку стояв ціпок, я його запримітив і придивився до нього: то був ціпок лікаря. Побачивши, куди я дививсь, вона зашарілась: з її обличчя було видно, що вона невинна й не знала про ціпок. Збігає ціла хвилина. Зрештою її бере шалений нетерпець, і вона з трепетом у голосі каже:

- Ваш ціпок. Не забудьте свого ціпка.

І вона простягає до мене лікарів ціпок.

Я глянув на неї, вона все ще тримала поперед себе той ціпок, її рука тремтіла. Щоб покінчити з цим, я взяв ціпка й поставив його назад у куток. І сказав:

- Це лікарів ціпок. Не можу збагнути, як це кульгавий чоловік міг забути свого ціпка.

- А вам що до того кульгавого чоловіка?!- спересердя крикнула вона й ступила до мене крок ближче.- Ви не кульгаєте, ні! Але якби ви навіть кульгали, то й тоді вам би було далеко до нього, о, далеко, вам би було далеко до нього. Отак!

Я думав, що б відповісти їй, та все вилетіло з голови і я мовчав. Низько вклонившись, я позадкував до дверей і вийшов сходами надвір. Там я трохи постояв, вдивляючись вперед, а тоді подався своєю дорогою.

“Он як, він забув свого ціпка,- думав я,- і вертатиметься по нього цією дорогою. Він не допустить, щоб останнім чоловіком, що вийшов з того дому, був Я…”

Я ледве переставляв ноги, позираючи туди-сюди, на узліссі я зупинився. Аж ось через півгодини чекання показався лікар: він ішов у мій бік, а як побачив мене, то наддав ходи. Перше ніж він устиг щось мовити, я підняв кашкета, щоб побачити його реакцію. Лікар і собі підняв капелюха. Ми наблизилися один до одного, і я сказав:

- Я вам чолом не віддавав.

Він відступив крок назад і витріщився на мене:

- Не віддавали?

- Ні,- сказав я.

Мовчання.

- Та чи мені не однаково, що ви зробили,- відповів він, сполотнівши на виду.- Я забувся свій ціпок і йду по нього.