Unknown

Я нічого на це не сказав, але відомстив інакше: я простягнув перед ним рушницю, як перед собакою, й звелів:

- Гоп!

Потім засвистів, заохочуючи його до стрибків через рушницю. Якийсь час він боровся сам із собою: його обличчя прибирало найдивовижніших виразів, коли він зціплював губи й потуплював очі в землю. Зненацька він прошив мене поглядом, якась напівусмішка висвітила риси його лиця й він сказав:

- Власне, навіщо ви все це робите?

Я не відповів, але його слова справили на мене враження.

Нараз він простягнув мені руку й глухо мовив:

- З вами щось діється. Якщо ви зізнаєтесь мені, що саме, то, може…

Тепер мною опанував сором і відчай, ці спокійні слова збили мене з пантелику. Мені знов захотілося йому щось приємне, і, схопивши його за пояс, я заторохтів:

- Вибачте мені за це, чуєте? Та що б же зі мною діялось? Нічого такого, мені не потрібна ваша допомога. Ви, мабуть, шукаєте Едварду? Ви знайдете її вдома. Тільки покваптеся, а то вона ляже спати до вашого приходу. Вона дуже стомилась, я сам це бачив. Я кажу вам те, що вас цікавить найдужче, те, що знаю. Це правда. Ви знайдете її вдома, тільки покваптесь!

І я розвернувся й помчав геть від нього, ступаючи лісом широкими кроками. Так добувся я додому, до хатини.

Довгенько я сидів у себе на полу так, як і прийшов,- з ягдташем за плечима та з рушницею в руці. Чудні думки зринали в моїй голові. Чого це я виливав лікареві душу? Я не тямився від того, що тримав його за пояс і дивився на нього повними сліз очима. Тепер, певно, зловтішається,- думав я,- може, сидять оце удвох і з Едвардою й беруть мене на глузи. Він поставив свого ціпка в передпокої. Ти бач, якби я навіть кульгав, то й тоді мені було б далеко до лікаря, дуже далеко, так вона сама сказала…

Я стаю посеред хатини, зводжу на своїй рушниці курок, повертаю її дулом до підйому лівої ноги й вистрілюю.

Куля прошиває ступню і застряє в підлозі. Езоп з переляку гавкнув.

Трохи згодом хтось стукає в двері.

Прийшов лікар.

- Вибачайте, що я вас турбую,- почав він,- ви так швидко пішли, я подумав, що нам не завадило б трохи погомоніти. Мені здається, тут пахне порохом?

Він був цілком тверезий.

- Ви бачили Едварду? Забрали свій ціпок?- спитав я.

- Ціпок забрав. А Едварда вже лягла… Що це таке? Боже правий, ви сходите кров’ю?

- Та ні, пусте. Я збирався відставити рушницю, а вона з доброго дива стрельнула. А хай вам чорт, хіба я повинен вам усе пояснювати?.. То ви забрали свій ціпок?

Він не зводив погляду з мого простреленого чобота, звідки цебеніла кров. Одним махом він поклав додолу ціпок і зняв рукавички.

- Не ворушіться, треба скинути чобіт. Недарма мені здалося, що я почув якийсь постріл.

ХVIII

І як же я потім каявся, що так по-дурному вистрілив! То було страшенно безглуздо, ні для чого не придалося, лише прив’язало мене на кілька тижнів до хатини. Всі неприємності й прикрощі досі не стерлися з моєї пам’яті; моя праля мусила щодня навідуватися до хатини: майже не відходила від мене, купувала мені їжу і господарювала. І так збігло чимало тижнів. Отож-бо!

Якось лікар завів мову про Едварду. Я чув її ім’я, чув про те, що вона казала й робила, та це мене більше не зачіпало заживе, так начебто він говорив про якийсь далекий сторонній предмет. Я з подивом подумав: як швидко можна забути!

- Ну, якої ви думки про Едварду, якщо вже зайшлось про неї? Правду кажучи, я кілька тижнів її не згадував. Хвилиночку, мені здається, що між вами щось було, ви з нею просто нерозлийвода, а коли ми плавали на острів, ви обоє були за господарів. Не заперечуйте, лікарю, щось у вас було, певне порозуміння. Тільки, Христа ради, не відповідайте, ви нічого не повинні мені пояснювати, я у вас нічого не випитую з цікавості. Якщо ваша ласка, поговорімо про щось інше. Коли я вже ходитиму?

Я сидів і роздумував про те, що сказав. Чого я всім серцем боявся, щоб лікар, бува, не виповів мені свою душу? Що мені до Едварди? Я її забув.

Як тільки трохи згодом зайшлось про Едварду, я знов обірвав лікареву мову. Бог його знає, що я страхався почути.

- Навіщо ви мене перебиваєте?- спитав він.- Чи вам так нестерпно чути від мене її ім’я?

Лікар недовірливо зиркнув на мене.

- Що думаю я сам?

- Може, ви сповістите мені сьогодні якусь новину? Може, ви навіть посваталися до неї і вона дала згоду? То, може, вас привітати? Ні? Отакої! Вухам своїм не вірю! Ха-ха-ха!

- То от чого ви боялися?

- Боявся? Лікарю мій, голубчику!

Мовчання.