- Просто так. Вона сиділа там дві ночі. Тільки це я й хотів сказати… Дякую, дякую тобі за те, що прийшла сьогодні кохана! Я сидів і чекав тебе сьогодні або завтра ввечері, ти прийшла і принесла мені радість.
- І я чекала. Я думаю про тебе, я зібрала й сховала скалки того келиха, що ти колись перевернув, пам’ятаєш? Батько поїхав цієї ночі, тож я і не прийшла, бо стільки всього збирала в дорогу, ще й постійно щось йому нагадувала. Я знала, що ти чекав мене в лісі й плакала, збираючи батька.
“Але ж відтоді минуло дві ночі,- подумав я,- що ж ти робила першої ночі? І чому тепер у твоїх очах не стільки радості, як раніше?”
Минула якась година. Синичка в горах замовкла, ліс наче вимер. Ні-ні, нічого не сталося; все, як і було; вона дала мені на прощання руку й глянула закоханим поглядом.
- Завтра?- спитав я.
- Ні, не завтра,- відповіла вона.
Я не розпитував.
- Завтра ж у нас буде свято,- засміялась вона.- Просто мені хотілося заскочити тебе зненацька, та глянула на твій нещасний вигляд і виклала, як є. Я збиралась запросити тебе письмово.
О, як мені відлягло від серця!
Вона пішла, кивнувши на прощання головою.
- Ще одне,- мовив я, не зрушивши з місця.- Чи давно ти зібрала й сховала скалки келиха?
- Чи давно?
- Так. Може, тиждень тому? Чи два?
- Ну, либонь, тиждень тому. Та чого ти про це питаєш? Ні, скажу тобі по правді: я це зробила вчора.
Вона це зробила вчора,- не давніше, як учора, вона думала про мене! Тоді все гаразд.
ХV
Ми посідали у два човни, що були спущені на воду. Співали й гомоніли. Кургольменн лежав за островами, тож пливти туди мали ми досить довго, перемовляючись між собою з човнів. Лікар так само, як і дами, вирядився в білу одіж; я ніколи ще не бачив його таким веселим: він і своїх слів докладав до наших балачок - не був більше за мовчазного слухача. У мене склалося враження, що він напідпитку, через те й веселий. Коли ми зійшли на берег, він, на якусь мить привернувши до себе увагу товариства, привітав нас усіх словами: “Ласкаво просимо!” Я подумав: “Ти ба, Едварда вибрала його розпорядником!”
Лікар дуже мило розважав дам. З Едвардою він вівся чемно і лагідно, часто, як не раз бувало раніше, з батьківською прискіпливістю та напучуванням. Розказуючи про якусь дату, вона між іншим сказала:
- Я народилась тридцять восьмого року.
А він поправив:
- Напевно, ви хочете сказати тисяча вісімсот тридцять восьмого?
А коли б вона відповіла: “Ні, тисяча дев’ятсот тридцять восьмого,” - він би аніскілечки не збентежився, хіба знов би її поправив:
- Звичайно ж, це не так.
А коли я щось казав, лікар чемно й уважно вислуховував, не гордуючи мною.
До мене підійшла молода дівчина й привіталась. Я не впізнав її, не міг пригадати, хто вона, тож бовкнув щось не те, й вона пирснула сміхом. То була одна з пробстових дочок. Ми разом плавали на острів, де в’ялять рибу, і я запрошував її до себе в хатину. Ми з нею трішки побазікали.
Минає година чи дві. З нудьги я п’ю вино, яким мене частують, скрізь соваю свого носа й з усіма теревеню. Я знов кілька разів пошиваюсь у дурні, земля піді мною мовби захиталась, і тепер я не знаю, як відповідати на приязнь: то верзу щось несусвітне, то навіть німію, і це мене прикро вражає. Онде біля великого каменю, що править нам за стіл, сидить лікар і махає руками.
- Душа! А що таке душа?- питав він.
Священникова дочка назвала його вільнодумцем.
- Ну, а хіба не можна давати думкам волю? Он пекло уявляли собі схожим на якийсь підземний будинок, а диявола - урядовцем. Ні, монархом,- лікареві кортіло побалакати про запрестольний образ у парафіяльній церкві.- Постать Христа, кілька юдеїв та юдейок, перетворення води на вино - це добре. Але в Христа навкруг голови - німб. Що то за німб? Жовтий обід, що тримається на трьох волосинах.
Дві дами сплеснули в долоні й вжахнулися. Проте лікар на свій рятунок відбувся жартом:
- Правда, страшно слухати? Я це визнаю. Та коли проказати таке про себе разів кілька - сім чи вісім - і трішки подумати, то воно вже не дуже й лякатиме… Матиму за честь випити разом із дамами.
І він перед обома дамами впав навколішки в траву, зняв капелюха та не поклав його додолу, а лівою рукою підняв високо над собою і, відкинувши голову назад, спорожнив келих. Мене самого запалила його тверда впевненість, і я з ним залюбки випив би, якби він уже не вихилив свого келиха.
Едварда не зводила з нього очей. Я підступив до неї ближче й спитав:
- А сьогодні ми побавимося в молодого й молоду?
Вона ледь помітно здригнулась і підвелася.
- Не забувай, що зараз ми з тобою не на ти,- прошепотіла вона.
А я і не сказав ти. Я знов відійшов.
Минає ще година. День тягнувся цілу вічність; я давно вже поплив би додому сам, коли б мав третього човна. Езоп був прив’язаний у хатині, може, він думав про мене. Едварда, напевно, своїми гадками витала десь далеко від мене.
- Яке то щастя поїхати кудись далеко, в інші краї,- казала вона, щоки її пашіли, й вона навіть неправильно висловилась: - Ніхто в світі не буде більш щасливіший за мене того дня…
- Більш щасливіший,- уриває її лікар.
- Що?- питає вона.
- Більш щасливіший.
- Не розумію.