Untitled.FR11

Корній. Люблю, Рито, люблю такою, як ти зараз...

Рита. Правда?.. І я люблю... І Лесик любить... І ми всі троє — одно... Як колись... О, тепер ми не розстанемося... І нікуди ми вже не підемо, ні до Сніжинок, ні до Муленів, ми всі разом будемо... Правда?

Корній (ледве чутно). Правда.

Рита. Ну, поцілуй же мене... востаннє.

Корній (слабо повертає до неї лице, цілує). Хороша моя.

Рита. Прощай, мужу мій, Білий Медведю.

Корній (слабо посміхаючись). Прощай. До завтра. Як страшно і солодко хочеться спати...

Рита. Спи, Спи... (Суворо і скорбно дивиться на нього.)

Скрипка все грає, тужно і жалісно. Рита раптом здригається, тихо встає і йде до полотна.

Корній (тихо). Рито! Куди ти?

Рита. Я зараз. Спи, спи... (Підходить до полотна, знімає його з мольберта, бере з столу ніж і розрізає.)

Корній (слабо). Що там, Рито?

Рита. Нічого, милий, нічого... Спи спокійно... Спи тепер.

Вертається, пригортає до себе Корнія, цілує Лесика, потім мужа, кладе голову йому на плече і з щасливою, стомленою посмішкою заплющує очі.

Скрипка грає серед мертвої тиші.

МІЖ двох сил

Драма на чотири дії

ДІЄВІ ОСОБИ:

Микита Іванович Сліпченко Гликерія Хведоровна, його жінка Софія Христя

Марко їхні діти Тихон Арсен

Панас Антонович, чоловік Христини Сємянніков)

Грінберг / ^лідеР^и большевиків Микола Петрович Білянкевич Сініцин \

Подкопаєв > большевики Сорокін ;

Красногвардейці, селяне, робітники.

Діється в одному з великих провінціяльних міст на Україні в початку 1918 року.

ДІЯ ПЕРША

Велика кімната. Вона одночасно служить і за їдальню, і за робітню, кабінет і вітальню. Ліворуч від глядача ближче до рампи теслярський варстат. Тут же дошки, струменти теслярські; над варстатом до стіни поприбивані полиці з пофарбованого дерева. Біля варстату стоїть невеличка шафа для книжок, яку допіру роблять.

Далі по лівій стіні полиці з книжками. Між варстатом і полицями з книжками двері в другі кімнати. В задній стіні велике італійське вікно. Крізь його видно будинки міста. Біля вікна зліва стоїть стіл до писання, фотель. Справа буфет. В стіні, що праворуч, другі двері до сіней. Попід сею стіною стоїть широка турецька канапа. Над нею старовинний український килим і портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кімнати стіл, покритий білою вишиваною скатіркою. Скрізь на стінах портрети українських письменників, так само прибраних рушниками.

Панас. (Років ЗО, з голеною бородою, білявий, в очах переважно юмористичний вираз. На йому сорочка з сірого товстого полотна, на шиї зав'язана червоною вузенькою стьожкою; рукава закачані. Підперезаний темно-синім поясом. Чорні неширокі штани в чоботи. Він дивиться у дзеркало, розглядаючи себе зо всіх боків. Коли в сусідній хаті чується голос, він хутко одходить од дзеркала, бере рубанок і стругає.)

X р и с т я. (Років 24-х, білява, з м'якими рисами лиця, одягнена в білу блюзку й синю модну спідницю, на спині дві коси. Хутко входить і шукає по хаті, поглядаючи скоса на Панаса.) Та де ж вона? Оце, їй-богу! Ну, нема ж, та й годі! Паню, ти не бачив татової шапки?

Панас. Бачив. На трапку лежить. (Не перестає стругати.)

У п’єсі в основному зберігається авторська орфографія.

Христя. Ай, Паню! (Шукаючи, підходить до Панаса, м'яко, занадто щиро.) А знаєш, Паню, тобі таки без бороди далеко краще! Тепер у тебе зовсім український тип. А тоді трошки скидався на кацапчука, це через те, що борідка була білява і трошки цапина. А тепер же зовсім такий, як чотирі роки назад.

Панас. (Ніби шукає щось круг себе й заглядаючи за Христю.)

Христя. Що ти шукаєш?

П а н а с. Та щось тут допіру говорено про мою борідку. Хто то, Христю?

Христя. Авжеж, краще. А що я вчора казала, що гірш, так то я так... з поганого настрою. Мені здавалось, що ти поголився ради приїзду Софії, щоб бути таким, яким вона тебе знала.

Панас. Ага, а тепер уже не здається?