Untitled.FR11

Христя. Ну, Господи! Ну, розуміється, ти можеш хотіть подобатись Софії. Що ж тут такого? Хіба це зараз же повинно значити, що ти в неї закоханий? Господи Боже! Невже ти думав учора, що я іменно це думала? Паню!.. Але даю тобі слово, я зовсім так не думаю. Ти віриш мені? Віриш? (Зазирає йому в лице, ловить руку з струганком.)

Панас. (Сміється.) Ах, ти хитрюга!

Христя. Чим? Чим? Чим же я хитрюга?

Панас. Ну, дитинча, іди шукай шапку, мені треба докінчить оцю поличку. А то як прийде Софія, як закохаюсь у неї, то й не кінчу вже зовсім.

Христя. Ну, а хіба ж ти не радий, що вона приїжджає? Ну, скажи по правді. Трошки все ж таки хвилюєшся, га?

. Панас. Ні, мені дуже сумно. І страшно: а що знаєш, як повернеться стара любов? Га? Що ж ми тоді робитимем, мала моя, га? Стара любов, брат, цупка, живуча. От морока буде!

Христя. (Несподівано гірко.) На що їй повертаться, коли ти її й тепер любиш і не переставав усі ці чотирі роки любить.

Панас. (Сміючись.) От-так маєш!

Христя. Ах Господи, і чого б я приставлявся. І зо мною ти женився тільки на злість їй, і бороду поголив

*

тільки для неї, і стоїш тут з рубанком для неї. Ах, ^еща_г сний поет, мусить теслярством зароблять на хліб. Бідний талант, загинув через "сім^тю” А Софія, як же, відома артистка російської імператорської сцени, вона зрозуміє...

Панас. (З посмішкою пильно дивлячись на неї.) Дитинча, навіщо ти собі кігтоньки в серце запускаєш? Га? Навіщо дряпаєш? Нікому з того абсолютно ніякої корис-ти немає. Повір ти мені.

Христя. (Плаче.)

Панас. Так... Додряпалась.

X р и с т я. Ти нік...коли м...мене не любив... Тільки її... І тепер...

Панас. Ну, скажіть на милость, що значить одна маленька, паршивенька, цапина борідка. В руки взять нема чого, а як зголив, так які сльози через неї. Ні, дитинча, годі, я заведу через місяць тобі таку, що всі кацапи будуть ахкать. Ой, побачиш... На виставку в Рязань пошлю її. (Обніма й злегенька милує.)

Христя. (Плаче й сміється.) Я поганка, Паню! Ти не сердься на мене, але мені так боліло ввесь час, так боліло. А тепер, знаєш, легче. Як сказала, так і легче.

Панас. (З усміхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмить легче.

Входить Сліпченко. Він присадкуватий, кремезний, років 50. Вуса довгі, з пІдвусникаМи, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою. Зверх сорочки піджак, але штани підперезані червоним широким поясом, за якого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака, трохи театрально:

— Ну, дочко! Ти сюди з чоловіком любощі розводить прийшла? (До Панаса.) Здається, воно трохи не по-укра-їнському буде «любощі розводить»? Га?

Панас. По-українському можна все говорить. Не сушіть собі голови.

Сліпченко. Ну, нехай упораємося з тою проклятущою кацапньою, засяду за граматику. Ну, а шапка ж де? Дочко?

Христя. Та, їй-богу, тату, її тут немає. Шукаю, шукаю аж... Ой, та ось же вона, дивіться. Лежить собі...

Панас. Та й уредна яка, і не поворухнеться, наче й не вона.

Сліпченко. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, що звисає майже на плечі, гладить її рукою.) А де ж наш Арсен?

Христя. Та пішов же, тату, на вокзал зустрічать Софію.

Сліпченко. Та аж з самого ранку сидить там? Оце добра мені справа. Ну й поїзди, чи той, потяги ходять тепер, хай їм грець. Ну, нічого, хай упораємось з большевиками. А, та й славне козацтво росте. Кидайте ви, Панасе, своє теслярство, записуйтесь у вільні козаки, бороніть рідний край. Яке тепер теслярство? Гляньте, яка ловка шапка. Га? (Одягає й береться в боки.)

Панас. (Співає, ніби не чуючи.) «Гей, не шуми, луже».

Сліпченко. О, вже заспівав своєї. Українець називається.

Входить Гликерія Хвед. Років 50, одягнена в темне, блюзка дзвіночком, по-селянському, на голові темна хусточка. Лице тихе, добре.

Вдача лагідна, дуже довірчива, наївна. '

— А Софієчки нашої все немає? Чую гомін та й думала вже, що то вона приїхала.

Сліпченко. (Серйозно.) А ти, стара, хіба й не знаєш? Прийшла ж од неї телеграма, що вона просто на аероплані прилетить до нас. (Моргає Христі.)

Гликерія Хвед. (Здивовано.) Оце, скажіть! (Стурбовано.) Та це ж, не дай Господи, й упасти можна.

Сліпченко. Ого, прив’яже себе!

Гликерія Хвед. Та й холодно ж, Боже мій. Ото яка! А вона таки така. Змалку така була.

Сліпченко. Та пише, що просто в вікно хоче до нас улетіть. Ось сюди. Та щоб ми вийняли його. Оце стоїмо та й радимось.

Гликерія Хвед. Та як же так?! Ой, старий, ти знов оце мене дуриш...

Сліпченко. (Вдоволено сміється.)