Читаем Untitled.FR11 полностью

Софія. (Підходить до дзеркала й поправляє волосся.)

Грінберг. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Підходить ближче.)

Софія. Будь ласка.

Грінберг. Ви не можете сеї ночі перейти в нижній етаж або переночувать у когось в другому районі? Річ, бачите, в тому, що ми почнем наступать якраз з цього району. Може бути обстріл. Я боюсь, щоб снаряд не попав до вас.

Софія. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навіть обстріл? З артилерії?

Грінберг. Все може буть. Я сподіваюсь, що обійдеться й без цього, але... Мені невимовно шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудь неприємність. Я страшно радий, що ми маємо таку чудову, таку... прекрасну товаришку. О, це не комплімент, а щира правда.

Софія. (Сміючись.) Дякую, дякую. Але сподіваюсь, що ніякої неприємности мені не буде.

Грінберг. А все-таки перейдіть у друге місце. Якраз ви в такому районі живете. Дуже вас прошу. Га?

Софія. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрілу в істерику впаду? Я в Петрограді мартовську й октябрьську революції пережила, і то не ховалась, а то тут...

Грінберг. Ну, коли так, то... до побачення (Дуже стискує руку й пильно, виразно дивиться їй в очі.)

Входить Панас, але, побачивши Грінберга, хутко виходить назад.

Софія. До побачення. Всього доброго.

Грінберг. Сподіваюсь, до скорого побачення?

Софія. Я думаю.

Грінберг. (Низько галантно вклоняється й виходить.)

Софія. (Знов чепуриться перед дзеркалом і ввесь час подивляється на двері, з яких виходив Панас.)

Панас. (Входячи.) Можна? Здається, вже зовсім пішли?

Софія. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас із вашої власної хати.

Панас. О, нічого, це тепер трапляється на кожному кроці. А ви вже з нашими большевиками познайомились?

Софія. З якими?

Панас. Адже це були Грінберг і Сємянніков, тутешні лідери большевиків. Хіба ви не знали того?

Софія. Та невже? Звідки ж мені знати. Я буржуйка, ніяких партій не розумію. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам’ятаєте, як ви мене колись лаяли за це? Чи ви вже все забули?

Панас. А цікаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важні тут персони.

Софія/А ви такий самий упертий лишились, як і були.

Панас. Здається, ви й про себе могли б це саме сказать?

Софія. (Сміючись.) Нічого собі зустріч старих приятелів: з першого ж слова лаятись почали. У мене таке враження, що ми днів на два-три тільки розлучались.

Христя. (Входячи, на порозі.) Софіє, умиватись іди.

Софія. (Весело.) Та невже? А умивальник той самий, що перекидається? (Обніма Христю.)

Христя. Той. Тільки Панас його вже полагодив.

Софія. Е, шкода. (Виходить.)

Панас. (Сам. Стоїть якийсь час непорушно, в задумі, потім стріпує головою, немов одганяючи думки, рішуче закачує рукава й починає стругати, наспівуючи «Гей, не шуми, луже».)

Входить з сінешних дверей Марко, років 25—26, рослий, чорнявий, одягнений в салдацьку шинелю, в шапці з червоним висячим верхом. В руці рушниця. Коли роздягається, під шинелею штатські штани в чоботи й піджак.

Марко. (Швидко, в підняттю.) Де батько? Панасе Антоновичу! Дома?

Панас. А що сталось?

Марко. (Ущіпливо.) Е, вам все одно не цікаво.

Панас. (Хитаючи головою наліво, байдуже.) Там десь. (Співає знов.)

Марко. (Підходить до дверей ліворуч, одчиняє й гукає.) Тату! Ідіть сюди. Швидче. (Вертається в кімнату.)

Сліпченко. (Входячи, знепокоєно.) Що таке?

Марко. (Таємно, тихіше, але в веселому підняттю.) Зараз треба йти.

Сліпченко. Куди?

Марко. Таємний наказ по всьому гарнізону; сьогодня вночі обеззброїть большевиків. Всім вільним козакам з шостої години вечора бути на місцях.

Панас. (Уважно прислухається.)

Сліпченко. Оце, нарешті, діло. Оце так! А то пань-каються з ними, сукиними синами.

Марко. Тихше. Щоб Тихон не знав. Він дома?

Сліпченко. А правда. Ні, здається? його нема.

Марко. Мені треба ще свою винтовку почистить. Щоб сьогодня вночі добре працювала. (Скида шинель, шапку, виймає з кишені ганчірочку, струменти, сідає за стіл і починає розбірати рушницю.)

Сліпченко. Ну, нарешті, додумались! Ні, нехай же... (Зупиняється.)

Входить Тихон, років 27, одягнений в подертий темний костюм в косоворотці під піджаком, низенького росту, білявий, сухорлявий, подібний до матері.

Сліпченко. А, от і наш панич прийшли. Як там твої друзі кацапи ся мають?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Царица Тамара
Царица Тамара

От её живого образа мало что осталось потомкам – пороки и достоинства легендарной царицы время обратило в мифы и легенды, даты перепутались, а исторические источники противоречат друг другу. И всё же если бы сегодня в Грузии надумали провести опрос на предмет определения самого популярного человека в стране, то им, без сомнения, оказалась бы Тамар, которую, на русский манер, принято называть Тамарой. Тамара – знаменитая грузинская царица. Известно, что Тамара стала единоличной правительнице Грузии в возрасте от 15 до 25 лет. Впервые в истории Грузии на царский престол вступила женщина, да еще такая молодая. Как смогла юная девушка обуздать варварскую феодальную страну и горячих восточных мужчин, остаётся тайной за семью печатями. В период её правления Грузия переживала лучшие времена. Её называли не царицей, а царем – сосудом мудрости, солнцем улыбающимся, тростником стройным, прославляли ее кротость, трудолюбие, послушание, религиозность, чарующую красоту. Её руки просили византийские царевичи, султан алеппский, шах персидский. Всё царствование Тамары окружено поэтическим ореолом; достоверные исторические сведения осложнились легендарными сказаниями со дня вступления её на престол. Грузинская церковь причислила царицу к лицу святых. И все-таки Тамара была, прежде всего, женщиной, а значит, не мыслила своей жизни без любви. Юрий – сын знаменитого владимиро-суздальского князя Андрея Боголюбского, Давид, с которыми она воспитывалась с детства, великий поэт Шота Руставели – кем были эти мужчины для великой женщины, вы знаете, прочитав нашу книгу.

Евгений Шкловский , Кнут Гамсун , Эмма Рубинштейн

Драматургия / Драматургия / Проза / Историческая проза / Современная проза