Untitled.FR11

(Щоранку доктор Верходуб за тих давніх часів накладав на припорошені срібною сивиною, але ще бадьоро-чорні, вуса навусника,, з-під якого вони виходили вигладженими, з шовковим блиском, що приємно лоскотали жіночі шийки^Ніс злегка-злегка припудрював. Не через те, що на носі були якісь вади, о, ні, ніс був гордістю доктора Верходуба: злегка смуглявий, виточений з жовтої слонової кістки, з бездоганно-заокругленими ніздрями, він був би гордістю всякого античного красуня. Так от, власне, через те, що він був гордістю, йому й була така увага. А на самій горі носа, покриваючи «непристойно-гарні», як казали дами, важкуваті, вибачливо-розумні очі (від погляду яких у пацієнток з’являлась непохитна віра в видужання), сиділо пенсне. Пенсне було з золотим ланцюжком, а ланцюжок ховався в горішній кишені жилета. Жилет же самий був раз-у-раз і незмінно одного й того самого фасону, крою й кольору: сталево-сірий з ніжними зеленими точечками, високий аж до комірчика і з чорною пасмужкою по краях. Це був власний «верходубівський» стиль*

І коли хвиля збаламучених людських келехів із фронтів линула на трон і змила його; коли в очах усіх пацієнтів і не-пацієнтів з’явився блиск святочної гарячки; коли становий кудись ізник, а на його місце став один із партнерів, що був винен докторові порядну суму, що раніше був просто адвокат такий-то, а став тепер товариш-комі-сар; коли гарненькі дамочки закинули хвилюючі теософічні сеанси, а з тим же хвилюванням і захватом їздили на мітинги; коли сам доктор Верходуб, почуваючи й себе трошки ненормальним, ганяв по засіданнях різних комісій і делегацій, — він і в такій ситуації не забував накладати навусника, припудрювати носа, одягати сталево-сірого жилета з ніжними зеленими точечками і прижмурювати свої «непристойно-гарні» очі вибачливо-мудрим усміхом.

Бо й у такій ситуації він міцно тримав свого келеха, хоча й розхлюпував його трохи.

Аж ось шугнула нова хвиля. Шугнула і змила все: і партнера-комісара, і комісїі, і гарненьких дамочок, і гарячковий блиск святковости. Більше ще: змила навус-ник доктора Верходуба, здула пудру з виточеного носа, розбила пенсне з золотим тонесеньким ланцюжком і далеко на дно валізки загнала жилета з ніжно-зеленими точечками.

А ще більше: вибила з обережних, любовних рук келех і викинула доктора Верходуба, голого, обідраного, потовченого, очманілого, на кін життя, на якому відгра-валась п’єса без теософій і в якій йому доводилося грати несподівану ролю «буржуяки» й «паразита на народньо-му тілі».

Головне ж — не стало келеха. Не стало, власне, самого доктора Верходуба. Не тим не стало, що вулицями маленького повітового міста безпритульно блукав індивід у задрипаному пальті й пролетарському картузику з облупленим козирком, а що на місці доктора Верходуба жила тепер істота, яка здригувалась од вибухів гармат і тоскно хотіла сховати все тіло в наперсток, закотитись під шафу й лежати там довго й непорушно. Не тим, що важкуваті, «непристойно-гарні» очі без пенсне кліпали, як запорошені, а тим, що забули, не вміли вже посміха тись, вибачливо й насмішкувато-мудро. Істота здригувалась, щулилась, ховалась, жадно і швидко їла в кутку, як пес украдену кістку, нюхом розпізнавала під проле тарськими пальтами приятеля чи ворога і внутрішньо махала^хвостом, чи вишкіряла зуби. І ні разу вона не пробувала цитувати Епікура ніякою мовою. І Епікур із своєю атараксією, і Шопенгауер із своєю нірваною, і Кант із своїм імперативом, і всі оті мудрі, величні, богоподіб-ні, — якими вони здавалися тепер малесенькими, смішними, жалюгідними й образливо-фальшивими отут серед громового ригання гармат, змерзлого цокотіння зубами кулеметів, серед гупу чобіт, серед приставлених до грудей забризканих кров’ю револьверів, серед жахних очей, серед штукатурки, що валиться тобі на голову з проваленої стелі, серед штукатурки всього твого розваленого життя, що валиться на твою душу.

Не тільки Епікура не цитував доктор Верходуб, він навіть Ескулапа не згадував. Яка рація лікувати людям шлунки, чи легені, коли завтра в них будуть розтрощені черепи? Та ніхто й не турбував доктора з такими дурницями. А сам він, рятуючи свого черепа, і помешкання своє, і прийомну, і всю бібліотеку з Епікурами закинув, оселившись у матері свого двірника.

Пригнувшись, зщулившись і здригуючись, він перепускав через свою голову страшну, велетенську хвилю.

* * *

І от так жив без келеха, без помешкання, без навусни-ка, без сіросталевого жилета доктор Верходуб на краю міста в халупчині з синіми віконничками й мазаною призьбою.

А головне — без келеха.