Усі їхні демони

Анжела не знала, що відповісти доньці. Їй раптом стало дуже соромно. Пекуче відчуття огиди до самої себе накотило величезними хвилями, забиваючи подих. І справді, навіщо? Як вона могла дозволити підняти руку на її дитину?

— Не знаю, доцю. — голос тремтів, Анжела ковтала сльози. — Просто я так стомлююся на роботі, а горілка допомагає розслабитися. Ми так відпочиваємо, розумієш?

— Не пий сьогодні, — попросила Леся. — Ну, будь ласка.

— Не буду, — пообіцяла мама. — Я більше не питиму.

Та вже за годину, коли Француз із Віктором прокинулися, на столі з’явилася чвертка розливної від баби Марії задля похмелитися, а до обіду вони втрьох уже випили й наступні півлітра. Зателефонувати синові Анжела забула. Та й узагалі викинула з голови інформацію про записку й про те, що сьогодні субота, а Дмитрова кімната досі стоїть порожня за зачиненими дверима. Щойно пекуча оковита ковзнула горлом, а коханий чоловік усміхнувся, від сорому після розмови з донькою й сліду не зосталося. Горілка справді примушує їх змінюватися, і — чорт забирай! — Анжела почувалася краще, коли випивала.

Леся вдягнула трикотажний светрик на довгий рукав та блакитні джинси, прихопила з полиці бібліотечну книгу «Таємний сад» Френсіс Бернет[6], узяла на повідець-ланцюг Ладу й вийшла з квартири. Такі розмови між нею та мамою вже траплялися. Щоразу Леся просить її більше не пити, чує у відповідь «обіцяю»... проте ще жодного свого слова мама так і не дотримала. У темному прохолодному під’їзді Леся розплакалася. Вона почувалася зрадженою.

Вулиця зустріла дівчинку лагідним сонцем й ледве вловимим пряним ароматом пожовклого листя. На подвір’ї було майже порожньо. Тепер діти нечасто виходили гуляти у двір, адже сьогодні субота (і за прогнозами синоптиків — останні теплі вихідні цього року, а далі: прощавай «бабине літо»). Тому більшість поїхала з батьками кудись на відпочинок. Кілька місцевих хлопців сиділи за дерев’яним столиком під старим деревом й завзято грали в карти. Леся обережно обійшла їх, прямуючи до улюбленої лавочки під кущем бузку, щоб у затінку почитати. Лада йшла поряд й задоволено махала куцим обрізаним хвостом, висолопивши язика.

Розмістившись на лавці, дівчинка спустила собаку з повідця й розгорнула книгу на тому місці, де зупинилася вчора. Це була цікава історія про дівчинку Мері, яка залишилася без батьків й опинилася в іншій країні у величезному маєтку свого дивного дядечка. Лесі подобалася книга. Там була дружба й багато мальовничих краєвидів. За читанням їй теж хотілося опинитися в таємному саду й досліджувати квіти та дерева. Хотілося, аби й у неї був шматочок землі біля дому, де можна висаджувати пахучі квіти та доглядати їх.

Набігавшись, Лада вмостилася на пожовклій траві біля ніг Лесі й захропіла. Тим часом героїня книги познайомилася зі своїм кузеном — прикутим до ліжка хлопчиком із мерзенним характером — й поволі між ними зав’язалася справжня дружба. Леся знову згадала про Діму. Вони, як більшість братів і сестер, часто сварилися. Дмитро був старшим, мудрішим, але до біса нервовим. Його постійно дратувало, що Леся залишала скрізь свої іграшки. Дратувало, коли вона часом ні з того ні з сього починала рюмсати...

Колись усе було інакше. Як Леся ще не ходила до школи, вони з братом часто гралися удвох. Він діставав з шафи свою коробку з-під взуття, де зберігав модельки автомобілів, і вони разом майстрували на підлозі ціле місто — вирвані аркуші із зошита вирізали у формі дороги, тоді фломастером креслили розмітку, викладали будинки з порожніх коробок з-під сірників та чаю, а на дерев’яних паличках від морозива малювали зелені, жовті й червоні кружальця й на пластилін ліпили обабіч паперових шляхів світлофори. Так вони могли гратися годинами, реготали до болю в животі. Згодом Діма подорослішав, а Леся все ще хотіла гратися. Брата потягло тинятися з хлопцями гаражами та всілякими іншими неприглядними місцинами, а Леся наодинці шила з клаптиків тканини одяг лялькам, читала казки й мріяла колись потрапити у Гоґворс...

Книга скінчилася швидко. Раптом дівчинка відчула, що зголодніла, але повертатися додому не хотілося. Недовго думаючи, підвелася з лави й, узявши собаку на повідець, попрямувала до будинку подруги. Новенький дев’ятиповерховий велетень височів неподалік — потрібно було лишень пройти в сусідній двір. Зупинившись перед броньованими дверима під’їзду, вона дотяглася до домофона, натиснула потрібний номер і, коли з динаміка їй озвався знайомий голос, прощебетала:

— Це Леся. А Христя вдома?

Автоматичний замок клацнув, впустивши її до прохолодного парадного. Тут усе сяяло чистотою. Волога підлога ще пахнула миючим засобом й блищала у сонячному промінні, що лилося крізь великі чисті вікна. У Лесиному ж під’їзді підлогу мили нечасто. Сьогодні, виходячи на прогулянку, вона мусила затискати ніс рукою — дуже тхнуло сечею та горілкою...

— Заходь, заходь, — радісно сказала мама Христі, відчинивши вхідні двері.