В лабіринтах абверу

Через два дні ми з Доллом і Федоровим, терміново викликаним до Берліна, виїхали в Болгарію. Дорогою вони мені багато розповідали про свою місію. Керівництво всіма білокозачими організаціями в Західній Європі і на Балканах покладено на абверштелле Прага. Долл з Федоровим за дорученням керівника празького центру абверу — Грубера їдуть інструктувати балканських козачих отаманів. З місцевих білоемігрантів вони мають створити розвідувально-диверсійні загони й морем перекинути їх на радянське узбережжя.

Дальший шлях моїх «колег» лежить до Греції та Італії, їм доручено вступити в переговори з грузинськими та вірменськими націоналістами-емігрантами, щоб координувати дії всіх антирадянських сил. Долл попереджав, що справа це дуже термінова, «бо вже улітку все може початися».

В Софії ми розлучилися. Дуже хотілося познайомитися з тутешніми білоемігрантами прогітлерівського спрямування й поінформуватися в місцевих справах, та Долл наказав негайно їхати до Варни, щоб сісти на борт «Метью».

…У клацання друкарської машинки ввірвався пронизливий дзвінок телефона. Клинченко підняв трубку. Говорив один з керівних працівників Одеського обласного управління НКВС, людина, яка мала підтримувати зв'язки Клинченка з Центром, на час його перебування в Одесі.

— Зайдіть, будь ласка, негайно до мене. Візьміть звіти.

— Другий ще не готовий.

— Несіть як є…

Прихопивши папери, Микола спустився на другий поверх. У кабінеті, де він уже бував, крім знайомого майора, сидів якийсь полковник.

— Товариш Клинченко, — відрекомендував майор Миколу.

— Здогадуюсь!

Полковник, далеко не молодий, з сивою шевелюрою, підвівся й зробив кілька кроків назустріч новоприбулому. Енергійно потис Миколі руку.

— Радий познайомитися!

Назвав своє прізвище, широко відоме в колі радянських розвідників.

– І я дуже радий. Ще в школі чув про вас…

— А я й не знав, що такий знатний, — усміхнувся полковник. — І не дуже радий цьому, одверто кажучи. До популярності мають прагнути актори, письменники… Це свідчення їх успіхів на службі народові. А нам з вами зайва популярність може лише пошкодити.

— Так це ж між своїми, — виправдовувався Клинченко.

Полковник усміхнувся:

— Відплачу вам тією ж монетою. Мені ваше прізвище теж відоме. Знаю навіть, що, крім Клинченка, ви ще й Козаченко та Олександр Легнич. Ну, жарти — жарта ми, а вашою роботою, товаришу Клинченко, в Центрі за доволені. Тільки будьте справжнім більшовиком і дзержинцем — не зазнавайтеся. Працюйте і далі так. Ви молодий, і сил у вас багато. Тепер повернімося до ваших справ. Адже я спеціально до вас прибув. Давайте звіти.

Поклавши перед собою коробку одеських «Сальве» і потонувши в густій хмарі тютюнового диму, представник Центру заглибився в принесені Клинченком папери, роблячи на полях зауваження, зрідка про щось запитуючи. Загальна оцінка була такою:

– Інформація вельми важлива, термінова, але я не бачу підстав для того, щоб авторові її треба було з'являтися в цей будинок і тим самим ставити себе під загрозу провалу. Адже ви, товаришу Клинченко, самі пишете, що на «Метью» є представники німецької контррозвідки. Давайте подумаємо, чи варто тепер другому стюардові повертатися на корабель. Я, правда, знаю ще не всі обставини вашої появи в обласному управлінні. Продовжіть звіт усно.

— Я й сам не збирався заходити, товаришу полковник. Так обставини склались…

— От і доповідайте про ці обставини. Докладно!

— Коли «Метью» пришвартувався коло стінки одеського порту, я звернувся до першого стюарда з просьбою відпустити мене на берег.

— Добре, — сказав він, — попрошу капітана включити тебе до списку на перепустки.

— Ні, — заперечив я. — Мені потрібна відпустка принаймні на три дні, а якраз перепустка — ні до чого. Маю вислизнути з порту так, щоб жодна душа, крім вас, про це не знала.

Замість відповіді старий помацав моє чоло:

— Чи не гарячка в тебе, Олександре, хочеш підвести і мене, і капітана? Та й нащо тобі відпустка? В Одесі не розгуляєшся. В радянських портах веселих закладів з дівчатами немає, а щоб подивитися місто — досить і кількох годин.

– Ідіть зя мною, — попросив я шефа.

Він, зацікавившись, пішов у мою комірчину коло буфету, куди я й раніше не раз заводив його почастувати добрим болгарським коньяком, придбаним у Варні. Щільно причинивши двері каюти, я витяг із закутка свою валізу й почав викидати з неї на койку французькі шовкові панчохи, дорогу жіночу білизну, авторучки «Пелікан» та інші дрібнички, що їх, звичайно, привозять контрабандисти. А щоб остаточно переконати старого в своїй обізнаності в таких справах, розпоров обкладинку однієї з книжок, які лежали на моєму столику, й витяг звідти кілька англійських банкнотів і золотих монет по двадцять доларів.

— Звідки це в тебе?

— Не перший рік на морі, навчився вже, слава богу, дечому…

– І що ж ти думаєш з цим робити?

— Добрі люди дали адресу. До однієї німецької колонії. Кілометрів за сорок звідси. Там усе це обміняю на російське хутро. Ціна йому в Берліні знаєте яка? Разом реалізуємо. Вам — третину.

Шеф сів, довго тер лоба й чухав потилицю. Бажання поживитися боролося в ньому із страхом.