В лабіринтах абверу

— Мабуть, тією ж дорогою, що й ви. Тікав від більшовиків. З України я, власне, давненько. Мешкаю в Кракові. Маю там завод кожушків, який нині працює на німецьку армію. Звик щозими бувати в горах. І от дозволив собі й нинішнього року два тижні відпочити. Ну, та заговорився я тут з вами, зрадів, що зустрів земляка. Де ж радите пообідати?

— Завітайте у «Зелену гуру» — там найкраще.

— Спасибі. Може ще зустрінемося. Я не від того, щоб помогоричити добру людину та ще й земляка за пораду.

До рекомендованого ресторану Клинченко добирався не поспішаючи. Десь на півдорозі його обігнав пікап, в якому сиділо двоє лижників. Коли Микола зайшов у ресторан, вони вже стояли коло буфетника, замовляючи щось спиртне і голосно розповідали йому, яку чудову лижну прогулянку пощастило їм сьогодні зробити. Ще й під кінець — поталанило: попутня машина підвезла аж сюди. А вони наморилися, зголодніли…

Відвідувачів у ресторані було небагато. Клинченко вибрав місце в кутку біля вікна. Ледь узяв картку страв, як підійшли ті двоє. Спитали, чи можна їм присісти за цей столик. Вони вже звикли до нього. До того ж можна вважати, що вони з паном е-е-е…

— Козаченко, — відрекомендувався Микола.

Можна вважати, що вони з паном Козаченком майже знайомі: бачили його сьогодні на лижній прогулянці і заздрили його вправності. Але заздрість змінилася жалем, коли пана спіткала якась неприємність, що завадила колезі по спорту провести весь день на лижні.

— Сідайте, панове, прошу, мені просто приємно мати справу з такими доброзичливими людьми. Та й у спостережливості вам теж не відмовиш. Дрібна поламка, а ви й це помітили… До речі, й досі полагодити лижу не пощастило, хоч минуло вже… Ви не примітили, панове, о якій годині це сталося?

Обидва зніяковіли, але їх співрозмовник, удавши ніби нічого не помічає, вів далі:

— У мене таке враження, ніби ми й раніше зустрічалися. Ось тільки не можу пригадати де.

— Можливо, в Кракові, — нерішуче кинув один з нових знайомих. — Де тільки не зводить доля ділових людей.

— А звідки ви, пробачте, знаєте, чим я займаюсь?

— Це видно з того, як ви одягнені. На жаль, з приходом німців важко стало придбати добрий костюм. Вони все скуповують, а то й так забирають. Тільки ділова людина може ще дістати якийсь товар в обмін на інший. Кляті німці! Коли вони вже підуть геть!

Клинченко внутрішньо посміхався і роздумував, як швидко повернувся пущений ним бумеранг. Згадки про поламку лижі, про Краків, нарешті, про його нібито належність до «ділового світу» — тільки відлуння розмови з вахтером табору. Той, видно, відразу доповів про підозрілого, який намагався заприятелювати на грунті земляцтва, обіцяв якийсь могорич. Сторож знав, до якого ресторану збирається «земляк», і от навздогін — ці двоє. Провокують на антифашистську розмову, потім затримають до з'ясування особи. Все або майже все, як він і передбачав. Але втягнути себе в провокацію він не дасть. До того ж зроблено лише півділа: тепер він достеменно знає, що за цією огорожею — не табір трудової повинності. А що? Таємний склад? База для перекидання закордонних агентів? У всякому разі щось дуже пильно вартоване. Не від цих двох дізнається він про таємницю. Але й сваритися з ними не варто.

Клинченко миттю оцінив становище і знайшов потрібний стиль поведінки.

— Пробачте, панове, політика — не моя спеціальність. І, мабуть, саме тому мені не так уже погано живеться. Окупаційна влада, скажу одверто, зуміла оцінити мої ділові якості, мої зв'язки в Європі і по той бік океану. Не знаю, до яких сфер належите ви, але дуже радив би зайнятись якимось промислом чи торгівлею. За всякої влади, крім хіба більшовицької, людина грошовита — особа шанована. А тепер перейдемо до обіду. Несуть закуску. А чим її тут запивають? Порадьте, як старожили, а вже клопоти з оплатою рахунку хай будуть мої.

Двійка зробила була ще спробу збити розмову на політичну стежку, та не пощастило. Клинченко рішуче заявив себе прибічником нової влади і навіть пригрозив, що в разі дальших нападок на неї, перейде обідати за окремий стіл.

Завечоріло. Відвідувачів побільшало. Микола нетерпляче вдивлявся в їхні обличчя. Жодного знайомого. Вирішив іти. Обидва сусіди вже куняли й заважати йому не збиралися. Може, переконалися в його лояльності, а може, вирішили, що на сьогодні вистачить.

Розрахувався. Треба ще пошукати десь готелю чи так якогось заїзду. Може доведеться провести в Криниці кілька днів.

І ось, уже біля самого виходу:

— Як ся маєте, пане старшино, чи не до нас, бува, в гості?