В лабіринтах абверу

Трохи полегшив цей клопіт сам Візер. Близько тридцяти вихованців Вольфа, набраних з числа білоемігрантів із Закавказзя та Середньої Азії, полковник наказав відрядити прямо до Берліна. Звідти їх мали розвезти в Туреччину, Іран та інші суміжні з Радянським Союзом країни, розвідки яких близько товаришували з абвером і гестапо. Найбільшу ж частину таємних агентів, випущених школою, — числом понад двісті, — абверштелле Краків закидало на Україну для розвідки шляхів, аеродромів, гарнізонів, промислових підприємств, вчинення диверсій.

Було тут над чим посушити голову. І не тільки членам комісії. Криниця перетворилася в ті дні на один з найактивніших центрів підривної діяльності проти Країни Рад. З Берліна приїхав Катценбах. Привіз представників різних відділів абверу. В усій цій метушні брали участь і прикордонники. Слово їхнє було маловтішне: Ради прикривають свій кордон чимраз щільніше. Добровільними помічниками «зелених кашкетів» оголосило себе по той бік мало не все прикордонне населення. Щасне подолання лінії стовпів ще не гарантує безпеки: затримують іноді за десятки кілометрів на схід від неї. Тому перекидання нових розвідників німецькі прикордонники радили розтягти в часі.

Катценбах, який прибув з широкими повноваженнями, категорично заперечував проти будь-якого зволікання. Доллові, з яким вони частенько сиділи за пляшкою, представник Берліна по-приятельському втлумачував:

— Отто, не мені тебе на розум наставляти. Нюхом старого розвідника маєш чути: рейх напередодні великих подій і випробувань. Протягом найближчих місяців мусимо закинути на схід стільки агентури, скільки не засилалося за весь час існування німецької держави. Поспішати, поспішати і ще раз поспішати! Такий наказ адмірала Канаріса.

Долл одверто не заперечував — Катценбаха все одно не переконаєш. Він — кар'єрист, готовий краще згубити весь випуск школи, ніж висловити думку, яка не збігається з міркуваннями начальства, тим більше самого шефа абверу. Та все ж майор не стримався і поділився з Клинченком своїми сумнівами.

— Така поквапливість тільки посилює риск. За двадцятирічну службу довелося мені мати справу з багатьма розвідниками. Не раз брав гору і над самовпевнени-ми англійцями, і над хвацькими на вигадку французами. Знав у Тібеті і дурив підступних хитрунів-розвідників Сходу. Та найтвердіший горішок, незважаючи на порівняну її молодість, ЧК. Великі масштаби перекидання наших людей розкриють їй більше, ніж найтаєм-ніші документи. Ти розумієш, чому Катценбах нас так підганяє?

— Здогадуюсь: генштаб підганяє абвер…

— От, бачиш, здогадатися неважко. Логічно продовжуючи твою думку далі, більшовики скажуть: оберкомандовермахт підганяє генштаб, а хтось наказує і найвищому військовому командуванню. Який же напрошується висновок?

— Війна, — спокійно резюмував Клинченко, ледве стримуючи хвилювання.

— Наскільки мені відомо, саме такого висновку дійшли і в Москві. Наші приготування, думаю, розгадана таємниця. Звідси й така пильність на кордоні. Він нині, як натягнута струна: торкнись — задзвенить. А ми хочемо за якусь п'ятиденку зіграти на тій струні понад двісті разів. Це просто безумство!

«Так, безумство, яке допоможе переловити фашистських щурів», — подумав Микола. А вголос сказав:

— Я не згоден з вами, докторе! Мистецтво розвідника якраз у тому, щоб дзвін струн почули тільки ті вуха, для яких призначено музику.

– І Катценбах, і ти — молоді самовпевнені дурні, — розлютився Долл. — Переконаний, що більшості своїх посланців ми вже ніколи не побачимо. Та спробуй посперечатися. Візер мене не підтримає. І до Берліна везти таку думку заборонить.

«Ти й сам не дуже б на це насмілився», — вирішив Микола, і під зручним приводом ухилився від дальшої розмови на цю тему. Свого клопоту вистачало. Як «спеціаліста по Україні» його шарпали з усіх боків. І давати консультації було дуже нелегко: кожна порада мала бути такою, щоб гітлерівці схвалили, а в своєму Центрі сказали — «молодець!».

Двох з колишніх служак «Варти», відібраних ним свого часу до розвідшколи, а нині вже її випускників, Клинченко порадив заслати на «Метью» в Одесу, давши їм явки до прихильників гетьмана Скоропадського й колишніх поплічників Долла. Знав-бо, перші існували тільки в паперах гетьманської канцелярії, куди він «оселив» їх, повернувшись з Одеси. Що ж до колишніх агентів Одеської резидентури Долла, то імена й адреси їх Микола встиг тоді залишити радянським органам державної безпеки. Отже, рекомендована ним двійка мала сама залізти в пастку. Інша справа — чи закриють пастку одеські чекісти відразу, чи «пограються» з фашистською агентурою? А може визнають за потрібне дати шпигунам відомості, які дезінформують противника, і відпустити їх назад до Кракова. Все це вирішить Центр.

У Катценбаха порада Клинченка викликала заперечення.

— Ви ж самі розповідали: без перепустки вибратися з території порту неможливо, — нагадав капітан. — Як же це зроблять ті двоє? Не бачу логіки у вашій пропозиції.

Микола, чекаючи такого запитання, тримав напоготові козир: