В лабіринтах абверу

— Чому, власне, гер капітан, вони мають залишити «Метью» таємно? Впишемо їх до складу команди пароплава, і тоді кожному з них забезпечена в Одесі перепустка до міста.

— На кілька годин! Мине строк перепустки, їх почнуть розшукувати, як порушників кордону. І, звичайно, знайдуть. Затримання… Розслідування…

— Такого не станеться, — запевнив Клинченко. — Вони повернуться на пароплав вчасно…

— Нащо ж тоді все це робити? — здивовано спитав Катценбах.

Клинченко багатозначно посміхнувся:

— Двійка повернеться в точно визначений перепуст

кою час. Повернеться і разом з тим — ні… Ми підмінимо їх зовнішньо схожими людьми з числа гетьманців, за вербованих, мною в Одесі. А ті, кого ми звідси пошлемо, лишаться жити там за їх документами. Отже, вигода подвійна: наші влаштовуються в Одесі, а звідти одержуємо двох надійних людей, добре обізнаних з радянською дійсністю.

Катценбах запитливо глянув на Долла. Майор, наче відповідаючи не капітанові, а власним думкам, розмірковував уголос:

— Хм, привабливо, але ризиковано. Все залежить від зовнішньої тотожності. Ну, і, звичайно, доведеться тим двом одеситам, перше ніж сісти на «Метью», звільнитися з посад, які вони займають, сказати сусідам, ніби переїздять до іншого району міста.

— Браво, шефе! — вигукнув Клинченко. — Ставлю собі п'ятірку, як вашому учневі. Наші думки збігаються. Я ж думав про все це ще там, в Одесі. І навіть склав уже словесні портрети тих двох гетьманців. Хочете — зачитаю?

Микола вийняв записну книжку і змалював своїх одеських «знайомих» так барвисто, з такими подробицями, що Катценбах і Долл ніби побачили їх перед собою живими.

— А чи ж знайдемо схожих серед моїх випускників? — висловив сумнів начальник школи.

— Я вже знайшов. Можу назвати прізвища…

На другий день запропонованих Миколою випускників викликали на засідання комісії і питання було вирішене позитивно.

Тепер у Клинченка з'явився новий клопіт. Треба було негаййо повідомити Центр, щоб там підготували двох радянських розвідників, які мали прибути на зміну під виглядом одеських прихильників гетьмана Скоропадського.

Ночами він під ковдрою, при світлі кишенькового ліхтарика, спішно шифрував донесення Центрові. Повідомляв прізвища поповнення абверу, місце й техніку переходу через кордон. В неділю мав будь-що вибратися до Кракова для зустрічі із зв'язковим.

У суботу за обідом Долл сам заговорив про поїздку.

— Всі ми втомилися. Треба хоч день відпочити. Сьогодні їду до Кракова. Готуйтесь. Беру вас із собою.

— Дуже вдячний, шефе. Якщо є місце в машині, насмілюся нав'язати вам ще одного супутника.

— Кого це?

— Нового інструктора школи: Войцехівського.

— Навіщо він нам?

— Хочу придивитися до нього зблизька й запросив у гості.

— Слов'яни полюбляють земляцтво. Тому, мабуть, і на посаду інструктора так енергійно висували його?

— Не вгадали! Тут, у школі, він найбільш інтелігентна людина.

— Око маєте гостре. До речі, всьому цьому шкільному зборищу якраз інтелектуального розвитку й бракує. А хіба можна бути розвідником без високорозвину-того інтелекту? Ні, звичайно! Але при таких величезних масштабах засилки агентури доводиться брати, що дають. На жаль, для вашого протеже сьогодні місця в моєму авто не знайдеться. Нам треба обговорити важливу справу без свідків.

— А шофер?

— За кермом мінятимемося з вами.

Виїхали ще завидна. Машину вів Клинченко. Рух на магістралі був слабкий. Та примхливі звивини гірського серпантину вимагали чималої уваги. Чи то враховуючи це, чи просто зморений клопітним днем, Долл мовчав і навіть примружив повіки, вдаючи, ніби спить. Аж коли виїхали на порівняно пряму дорогу, сказав:

— Тебе задовольняє робота?

— Те, чим зайнятий тепер, дуже цікаве. Сподіваюся колись написати про це книгу, якщо дозволять, звичайно. Ну, а щодо інших планів на майбуття, то я над ними не замислювався. Все в руках господа бога, полковника Візера і ваших. Мою мрію ви знаєте — велика журналістика.

— Миколо, ми колись з тобою пили на брудершафт, а ти все говориш зі мною на «ви». Дозволяю наодинці говорити зі мною, як з другом. Так от повертаюсь до нашої старої розмови. Повторюю: ні в кого не лежать під ногами такі захоплюючі сюжети, як у розвідника. Тепер ти й сам у цьому переконався. Збираєшся навіть книгу писати. Зарано! От впораємося з більшовиками, і розкажеш колись у великому творі, як німецький геній переміг наймудрішу в світі розвідку.

— Так ось вона, велика таємниця, про яку ти мав говорити зі мною в дорозі без свідків! — пожартував Клинченко.

— Не перебивай! І міцніше тримай кермо. Бо від того, що я зараз скажу, у тебе може запаморочитися голова.

Микола зупинив машину.

— Я зрозумів це, як твоє бажання пересісти на моє місце…

— Не жартуй, негіднику, коли начальство говорить з тобою серйозно.