В лабіринтах абверу

— Головне, пане Козаченко, ви нічому там не дивуйтеся, навіть почувши міцне російське слово. Спеціально вчать лаятися. Такі майстри є, що можуть лаятися чверть години підряд, повторюючи ті самі слова в десятках варіантів.

— А хто ж навчає? І нащо?

— Тримають тут одного. Старий уже. Я навіть колись спеціально в його особову справу заглядав. З емігрантів. Тільки з простих. Колись двірником був у поліції. Вибився пізніше у власники якогось там нічного закладу. Забув тільки, як він російською мовою зветься. Артист! Дадуть йому хлопці пляшку шнапсу — вип'є і пішов, і пішов… Так спився, що вартовим наказано його нікуди з двору не пускати…

— Нащо ж вчити бранденбуржців лаятися?

— Для антуражу.

Клинченка охопило почуття огиди. Щоб не виявити його, він силувано посміхнувся. Балакучий Альфонс сприйняв це як підбадьорювання й повів далі:

— Про лайку — то я вам так, між іншим, щоб не заснули. Вчать говорити: російською, українською чи білоруською мовами, залежно від того, в якому районі до ведеться діяти. Вчать звичаїв, пісень. Минулого разу, коли я тут був, «Катюшу» розучували. Та знову ж таки пісні — не головне. Це теж для антуражу.

— О, я бачу, Альфонсе, ви не тільки російську лайку, а й деякі французькі слова знаєте. Бранденбуржців і до окупації Франції готували?

— Так, але інший батальйон, під номером два, розташований у Дюрені, в Рейнській області. Він і навербований з ельзасців, які добре знають французьку мову, а також з бельгійців і голландців. А наш перший батальйон діяв у Польщі. Тепер призначається для диверсій проти Рад.

— От і підійшли ми до головного. Що ж я робитиму в Радянському Союзі після того, коли навчуся лаятись і співати «Катюшу»?

— Це вже, пане Козаченко, ви примушуєте мене порушувати присягу й підписку про нерозголошення таємниці…

— Пробачте, гер Паулюс, але я вважав, що ми колеги і нам доведеться служити спільній справі. Принаймні так сказали мені наші начальники — і майор Долл, і полковник Візер. Але якщо у фельдфебеля Паулюса є якісь підстави не довіряти мені, то він це робить надто пізно. Сказано вже не тільки «А». Ми пройшли в розмовах про «Бранденбург» принаймні половину абетки. Та я не силую. Через день-два все побачу на власні очі. І від вас, Альфонсе, приховувати не стану. Можливо, ще не раз підемо разом у розвідку. Саме по таких місцях, де консультації даватиму я.

— Пробачте, пане Козаченко. Ви ж самі розвідник і знаєте: звичка до конспірації стає в кожного з нас другою натурою. Навіть тоді, коли слово можна випустити, тримаєш його за хвіст…

— Якраз за це я вас і шаную, гер фельдфебель. Можете бути певні: своєму другові доктору Доллові охарактеризую вас, як людину, що заслуговує на повне довір'я. А розповідей на сьогодні й справді вистачить. Сідайте тепер за кермо ви, і я вам розкажу що-небудь з моїх пригод.

На другий день все повторилося. Паулюс, очевидно, подумав і переконався остаточно, що немає потреби приховувати від людини, яка стоїть у воді, що річка мокра. Розмова про «Бранденбург-800» тривала.

— Найкраще уявлення, — казав фельдфебель, — дає практика. Від наших бранденбуржців чув, чим вони за ймалися, коли почалася війна з Польщею. Вірніше, чим тільки не займалися: підслуховували за допомогою спеціальних приладів розмови між штабами. І навпаки, руйнували зв'язок між ними. Переодягалися в форму польських військових регулювальників і збивали частини на марші з правильного курсу. Шифрували й передавали фальшиві радіограми. Розпускали панічні чутки. Скида ли під укіс військові ешелони і підкладали вибухівку під мости. Захоплювали аеродроми й сіяли шпигуноманію. Кожний бранденбуржець відмінно володіє не тільки автоматом і ножем: його вчать хитрощів і підступності, вмінню, залежно від обставин, бути красномовним, як Ціцерон, чи мовчазним, як покійник. Сам адмірал Канаріс — частий гість у полку. Це він особисто наказав розучувати «Катюшу». За донесеннями нашої агентури, це найпопулярніша тепер у Радянському Союзі пісня. Так от, буваючи в Бранденбурзі, наш головний шеф кожного разу говорить на прощання одне й те ж: «Я хочу, щоб кожний з вас був сильним, як лев, спритним, як пантера і хитрим, як лис!».

«Не полк, а зоопарк», — майнуло в думці. Ввечері третього дня проминули Берлін і за якусь годину були вже в Бранденбурзі. Паулюс підігнав машину до брами досить великого будинку на околиці. За високим цегляним муром, який оточував цю будову казарменого типу, підносили свої розлогі крони вікові липи. Видно, не одне покоління пруссаків співало за цими стінами «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес» і кричало «гох!» у відповідь на заклики німецьких імперіалістів розсунути кордони від Рейну до Чорного моря й Атлантики. Тепер над брамою майорів прапор з чорною свастикою в центрі білого кола. Все інше мало такий вигляд, як і десятки років тому. Важко було здогадатися, що перед тобою не звичайнісінька військова частина, а велике шпигунське лігво.