В лабіринтах абверу

Тут, у районі Берліна Шарлоттенбург, на Ансбахер-штрассе, 26, Зігфрід познайомив його з людиною, через яку Микола мав знайти зв'язки у вищих колах жовтоблакитників. Нового наставника звали Фрідріх. Знав Фрідріх справді багато. Дав у лекції, яку прочитав Клинченку, вичерпні атестації Бандері, Мельникові, їх найближчому оточенню. Підкреслив, що ідейних розходжень між ними практично немає, — є тільки тактичні. І ті про людське око. Насправді гризня йде за міфічну владу на Україні, яку обіцяє фюрер згодом, особливо, за цілком реальні асигнування на шпигунську роботу, відпущені абвером, СД та іншими імперськими відомствами.

— Кінець кінцем, — резюмував Фрідріх, — вихованці «Гілети» й ті, хто їх сюди направив, ідуть у нас в одній упряжці. Наше з вами спільне завдання полягатиме в тому, щоб тісніше об'єднати всіх на службі рейхові.

— Що саме мені доведеться для цього робити? — поцікавився Клинченко.

— Про це говорити ще рано. Ви, ну, як би це висловитися, не ображаючи вас, курсант чи що. А от вб'єтеся в колодочки, одягнете офіцерські погони — і ми розберемося в усьому докладніше.

«Теж читав моє досьє, отож і підігріває в мені кар'єристські настрої», — здогадався Клинченко. А вголос лише здивовано-радісно гукнув, удаючи, ніби чує новину:

— Така можливість передбачається?

— Фон Ланценауер доповідав про вас адміралу Канарісу. Отже, вважайте, погони на вас.

Лекція Фрідріха тривала близько трьох годин. І вбиваючи в пам'ять, мов цвяхи, найбільш цікаві для Центру інформаційні новини, Микола роздумував одночасно над тим, як увійти в довір'я до головного посередника між свастикою і тризубом. А що перед ним саме така постать, сумнівів не було.

«Обов'язково дізнатися про Фрідріха докладніше», — з цією думкою вийшов Клинченко з кімнати, де відбувалася їхня розмова, і, фотографуючи чіпким оком довгий, напівтемний коридор, відразу побачив Долла. Той якраз чаклував біля запальнички, що не хотіла горіти, і тому не помітив свого колишнього підлеглого.

— Шеф! — неголосно гукнув Клинченко.

— Диви, знайшлася таки моя пляшка коньяку, — зрадів п'яниця. — Ти пам'ятаєш, Миколо, борг?

— Чому б ні, Отто! Тільки не ті нині часи, щоб такі борги віддавати. Вважай мене арештантом. Ані кроку без дозволу інструктора.

— Хто ж тебе опікає?

— Начальство в мене суворе: Зігфрід.

— Нічого не поробиш. Треба бути дисциплінованим, хлопчику мій. Та є вихід: поїду з тобою в Бранденбург. Сподіваюсь, фон Ланценауер старого колегу з своїх володінь не вижене.

— Яким вітром, Отто? — з цими словами підійшов до них Фрідріх.

— Мені щастить сьогодні на зустрічі, — трохи натягнуто, як здалося Клинченкові, відповів Долл. — Ну, тепер, Миколо, тобі доведеться частувати нас двох! Мій колишній учень, — відрекомендував він Клинченка.

— А мій нинішній…

— Он як, ви вже й знайомі? Втім, я наперед знав, що без тебе й вода не освятиться. Поїдеш з нами до Бранденбурга? Козаченко частує.

Фрідріх категорично відмовився, пославшись на переобтяження невідкладними справами.

Повторювати запрошення Долл не став. Випросивши у Зігфріда, який ще мав затриматися в Берліні, вільний вечір для свого колишнього вихованця, він посадив Клинченка поруч з собою в «мерседес». Поїхали. Довго мовчали. Кожний думав щось своє. Вже десь за межами Берліна Долл несподівано спитав:

— Як він тобі сподобався?

— Хто, Фрідріх?

— Хай Фрідріх! Хоч, між нами кажучи, він такий Фрідріх, як я папа римський. Це одне з його псевдо.

— Отто, ти його чомусь, бачу не полюбляєш.

— Хай його чорти люблять. А я не вірю цьому пройдисвітові.

— Пройдисвітові? А я чув, ніби він має звання майора СС…

— Будь з ним обережний, Миколо, може продати за півгроша.

— Спасибі за турботу!

— А що ж ти думаєш, турбуюсь. І про себе теж: я перший пригрів тебе. Поворогуєш з ним — і мене на слизьке потягнеш. Волію його мати серед непевних друзів, ніж серед ворогів. Але я певен, він на чому-небудь голову зламає. На такому життєвому шляху, як у нього, завжди зустрічається кат…

Густо пересипаючи свою розповідь чортиханням і нецензурною лайкою, Долл словесними штрихами малював портрет Фрідріха, якого насправді звали Альфредом.

…1915 рік. Альфред Бізанц — австрієць за підданством, німець за походженням, авантюрист за професією, космополіт за переконаннями — опиняється в рядах польських легіонерів Йозефа Пілсудського, які на боці імператора Франца-Иосифа б'ються проти Росії. Трьома роками пізніше Бізанц продає свій меч жовтоблакитникам з так званої УГА. Помилка в розрахунках! Українська галицька армія розгромлена. Куди податися? Бізанц, мов хамелеон, змінює забарвлення: перебігає до ЧУГА — Червоної Української Галицької Армії. З намірами — найпідступнішими: зрадити свій полк і ціною крові однополчан дістати відпущення гріхів від білополяків. Та перше ніж встигає здійснити задумане — потрапляє в полон до пілсудчиків. Його вже ведуть на розстріл. Але втручаються старі приятелі: Рідз Смігли, Бек, Сікорський. Сам Пілсудський прощає стару зраду заради нової: він влаштовує Бізанца до штабу Петлюри як резидента своє розвідки (союзники уважно стежать один за одним).