В лабіринтах абверу

Шпигун завойовує довір'я головного отамана. Симон Петлюра дарує йому навіть звання полковника свого генерального штабу.

– І ким стає наш герой, наш войовничий Альфред по війні? — вставляє Долл запитання у власну розповідь.

— Польським генералом, — навмання кидає Клинченко.

— Не вгадав! Та хіба передбачиш манівці такого дурисвіта, — гарячкував оповідач. — Ні, твій Фрідріх-Альфред зайнявся більш грошовитими справами: перетворюється на орендатора і спекулянта великими земельними маєтками. Розкішне авто, власний рахунок у банку…

— Можна позаздрити!

— Я б теж не відмовився. Та йому й цього здалося замало. До того ж і дня не може прожити без зрадництва. Наші знали про це і вирішили використати колишні його зв'язки з петлюрівцями для зміцнення резидентури у Львові. З одного боку нас цікавили поляки, а з другого — від Львова до кордону з Радами — рукою подати. Послали Шольца. Ти його знаєш. Поїхав він до Польщі як представник сільськогосподарського банку Німеччини, а повернувся з «трофеєм»: завербував таки Бізанца. Ну, а той — радий старатися — таку розвів хвилю, що його помітив сам Ріббентроп і почав давати йому розвідувальні завдання по лінії міністерства закордонних справ. Одним словом, став Альфред головним спеціалістом рейху з питань України. Задер носа. Навіть перехилити чарку тепер зі мною відмовляється.

— Невже так високо злетів?

— Ще б пак! Очолював п'яту колону в Польщі, а нині верховодить українськими націоналістами. Коли недавно знову побилися Бандера з Мельником, обох викликали до Берліна, а в ролі головного миротворця, за дорученням Канаріса, виступав усе той же Бізанц. Не випадково він і «Гілету» опікує. Ходять чутки, що коли фюрер дозволить формувати дивізію СС «Галичина», ця справа буде доручена тільки йому.

Розмова затяглася. Полягали пізно. Та сон до Клинченка не йшов. Він до болю в скронях роздумував над тим, як передати Центрові багатющу інформацію, зібрану за час перебування в Бранденбурзі. Вирватися хоч на годину з-під опіки Зігфріда для зустрічі з зв'язковим не було ніякої можливості.

Вранці вони тепло попрощалися. Долл, хоч Микола його про це й не просив, пообіцяв зробити все, щоб вони й далі служили разом.

А наступної ночі Клинченко прокинувся від гармидеру на вулиці. Раз у раз блимали фари авто, десь гупали солдатські чоботи. Доки розмислював над тим, що б то могло означати, задзвонив у сусідній кімнаті телефон. З протилежного кінця провода владно озвався сам командир «Бранденбурга-800»:

— Пане Козаченко, негайно до мене!

В яскраво освітленому кабінеті фон Ланценауера зібралися всі старші офіцери полку. Клинченко зупинився біля порогу, не знаючи, що робити далі.

— Лейтенанте Козаченко, підійдіть ближче!

Всі піднялися й стали за командою струнко. Полковник вийшов на середину кімнати, міцно потис Миколі руку й простягнув офіцерське посвідчення:

— Поздоровляю! Віднині ви офіцер абверу. Ніколи не забувайте, що цієї честі ви удостоєні на клопотання самого адмірала. Ми багато від вас чекаємо. Хайль Гітлер!

— Зіг хайль! — загукали присутні.

— А тепер, — повів далі полковник, — вам треба негайно виїхати до Кракова. Ви повертаєтесь у розпорядження полковника Візера.

— Чи можна мені довідатися про причини такої терміновості?

— Ми всі передислоковуємося ближче до кордону. Отже, ще побачимося.

«Невже починається? А може, якісь провокаційні маневри?» Ця думка не давала спокою. Сказане фон Ланценауером і те, що на власні очі бачив сам в останні години перебування в Бранденбурзі, — було важливіше за все інше. Тому наказав шоферові гнати на всю швидкість. А коли той, минаючи автоколону, трохи загаяв, Клинченко пересадив солдата на своє місце і взявся за кермо сам.

До Кракова добралися на третій день вранці. Закинувши валізи в готель і відпустивши машину, побіг відразу до газетного кіоску. Діждався, поки лишився віч-на-віч з кіоскером, і тоном, який давав зрозуміти, наскільки це важливо, сказав:

— Передай старому, щоб сьогодні чекав мене. Коли доведеться, до самої комендантської години.

Товариш Станіслав, як і належить досвідченому конспіраторові, обрав для торгівлі цигарками таке місце, щоб ніхто не міг йому закинути, ніби нехтує комерційними інтересами, а разом з тим і таке, щоб не дуже бути на очах. По фотографії, показаній свого часу Сте-фаном Бойком, Клинченко відразу пізнав його.

Обмінявшись із зв'язковим паролем, Микола, перебираючи на лотку пачки з куривом, з вправністю факіра викинув з рукава подібну ж пачку з прихованими в ній мініатюрними шифровками. Наказав:

— Найкоротшими каналами! На кордон негайно радіосигнал: «Посильте пильність!».

ТРИВОЖНИЙ СВІТАНОК

Полковник Візер підвівся з-за столу, вийшов на середину кабінету і, вдаючи ніби не пізнає людину, яка, виструнчившись, стоїть перед ним, уїдливо спитав:

— Як вас звати?

— Микола Козаченко.

— Не може бути, — іронізував полковник. — Ось і ад'ютант доповів, що на прийом прийшов лейтенант Козаченко, а мені все ввижається якийсь цивільний, шпак…