В лабіринтах абверу

Фельдфебель кудись збігав і приніс перепустки. Проводив до входу в штаб. Клинченка прийняв черговий офіцер. Довго і уважно розглядав його посвідчення, документи й фото, вийняті з пакета (мабуть, привіз фельдфебель). Подзвонив комусь і спитав, чи все готове. Викликав Паулюса і наказав підвезти пана Козаченка в будиночок для приїжджих.

Їм відчинив солдат. Альфонс передав йому валізку Клинченка й розпрощався. Ночувати збирався в Берліні у родичів.

Відведене Миколі приміщення складалося з трьох кімнат і кухні. Солдат приготував постіль, поставив на стіл вечерю й пішов у кімнату поруч з кухнею, призначену колись для прислуги.

Клинченко, втомлений дорогою, випив склянку чаю, роздягся, ліг і заснув.

Прокинувся від світла. Горіла настільна лампа. В кімнаті було троє, невідомих. Один копирсався в його валізці, другий нишпорив по кишенях піджака. Третій стояв поруч з пістолетом у руці і мовчки розглядав Миколу.

— Хто ви?

Почув відповідь, з якої зрозумів майже все:

— Ми — месники за зраджену тобою Батьківщину.

— Чого ви хочете від мене?

З цими словами Клинченко зірвався з ліжка, спритним ударом ноги вибив у нічного відвідувача пістолет, а рукою так піддав у підборіддя, що той повалився як сніп, стукнувся головою об край столу і закляк. Але заволодіти зброєю, що з глухим стуком упала на килим, радянський розвідник не встиг. Бо тієї ж миті відчув страшенної сили удар межи очі й знепритомнів. Коли прийшов до пам'яті, сидів уже на стільці, міцно прив'язаний до його спинки. Двоє стояли нерад ним. Третій сидів на його ліжку, витираючи закривавлене обличчя. Він же й повів далі так. несподівано перервану розмову:

— Отак ти, гаде, зустрічаєш співвітчизників! Сподіваєшся, що почують у твоїй катівні й прийдуть на допомогу. Надії твої марні. Стріляти не станемо. Мотузок на шию — і здохнеш. Та спершу дещо розкажеш нам.

— Кому це вам?

— Ми говоримо з'тобою від імені радянської розвідки. Про тебе знаємо все. Брехати і на думку не бери. Розкажи, що робив у Бескидах, що знаєш про абверштелле Краків. Чого приїхав сюди?

— Я до абверу ніякого відношення не маю. В гори їздив походити на лижах. Сюди привів мене переночувати знайомий шофер.

— Не шийся в дурники. Три хвилини на роздуми.

— Повторюю, нічого не знаю. Можете мене вбити. Але ніяких розповідей не діждетесь. І переконань своїх не зміню. Мої симпатії — на боці націонал-соціалізму.

Той, хто допитував подивився на годинника. Клинченко мовчав, прекрасно розуміючи, з ким має справу.

За вікном загуркотіла машина і спинилася десь поруч. Нічні гості перезирнулися і вдали, ніби дуже стривожені.

— Ну, от що, Клинченко, чи як тебе там, Козаченко, здається, — кинув старший. — Часу в нас обмаль. Даруємо тобі останній шанс на життя. Підпиши цей папірець.

Микола пробіг очима текст, який тримали перед ним. Це було не дуже грамотно надруковане на машинці зобов'язання: залишаючись в абвері, працювати на радянську розвідку.

Мовчки похитав головою:

— Ніколи!

— Дай йому, Іване…

Той, кого назвали Іваном, кілька разів так ударив Миколу, що він знепритомнів удруге.

Перед очима ще пливли червоні кола, коли через страшний біль ніби здалеку донісся голос:

— Будеш, зраднику, говорити?!

Він нічого не відповів. На вулиці загуркотів мотор.

«Радянські розвідники» ще трохи постояли. Потім, поховавши зброю, вийшли, пообіцявши згодом повернутися.

Клинченко голосно покликав солдата. Гукав хвилин з п'ятнадцять. Нарешті, той з'явився, протираючи очі, охкаючи з приводу такої пригоди, дивуючись, як це він міг не чути.

— Розв'яжи, — тільки сказав Микола. — Марш до штабу, розкажи, що тут сталося. Виклич лікаря.

Прибіг усе той же черговий офіцер ще з двома. Відрекомендував їх, як представників СД. Денщика заарештували. Запевнили, що негайно візьмуться до розслідування: яке нахабство — агенти НКВС у Бранденбурзі!..

Клинченко обурювався більше за всіх. Не в його інтересах було викривати цю провокацію. її повторили б ще раз, тільки хитріше.

П'ять днів доглядав його лікар. Прислали іншого денщика з автоматом.

На шостий день наказано було з'явитися до командира полку — полковника Хельвіга фон Ланценауера.

Не піднімаючись з місця, полковник довго мовчки вдивлявся в обличчя Клинченка, на якому не забинтованими лишилися тільки очі. Повільно простяг через стіл руку й серйозно, без найменшої іронії, навіть з нотками урочистості в голосі, сказав:

— Поздоровляю, перевірку ви пройшли блискуче.

— Он як! Перевірку? Ну, слава богу, а я вже подумав: на мене полює радянська розвідка!

Фон Ланценауер зареготав:

— Радянські розвідники на території — «Бранденбурга-800»! Та ви просто поганої думки про мене, пане Козаченко.

У Миколи було більше підстав сміятися. Але він, удавши стримане обурення, відповів:

— Ще одна така перевірка — і я перетворюся на покійника.

— Е-е-е, пане Козаченко, не вам скаржитися! Ви ж мало не забили свого колегу.

— Хто знав, хто знав! Я тільки захищався…