В лабіринтах абверу

Якби хтось, навіть з числа друзів, запитав Клинченка, про що думає він у цю мить — відповіді не знайшлося б. Бо думок, власне, й не було. Тільки горе гострим каменем калатало в грудях, вистукуючи «не встиг!», «не встиг! не встиг!». І хоч йому особисто ніхто не ставив завдання довідатися точно про день, годину, хвилину фашистського нападу, хоч розумів, що гітлерівська розвідка, контррозвідка, дипломатичні служби німців спрямовували всі зусилля саме на те, щоб зберегти цей момент у таємниці, в наглибшій таємниці, відомій до самої останньої миті лише фюрерові й кільком особам з його найближчого оточення, — Микола картав себе нещадно. Йому здавалося, ніби не тисячі об'єктивних обставин, а він сам був винен у тому, що вчинити напад фашистам удалося несподівано.

Та саме тепер, як ніколи ще, треба було нелюдським зусиллям волі втамувати той біль, ненависть до ворога поєднати з обережністю, розумним риском.

Тим часом розвиднілося. При денному світлі Забверсдорф мав ще похмуріший вигляд. Похилі його стіни й башти місцями розвалилися. Жилий будинок своїми заґратованими вікнами нагадував в'язницю.

Підняті серед ночі солдати охоче виконали команду розійтися по своїх приміщеннях: до сигналу підйом можна було ще годинку поспати.

— Ходімо й ми додивлятися приємні сни, — покликав штурмбанфюрер Миколу.

Та Побігущий став відмовляти їх, спокушаючи надраннім сніданком:

— За столом про все й поговоримо.

Бізанц погодився. В кімнаті, що правила за офіцерську їдальню, накрили стіл. Крім приїжджих, було запрошено чотирьох інших німецьких офіцерів, які виконували при командирі батальйону роль радників і спостерігачів.

Із застільної розмови з'ясувалося, що забверсдорфський батальйон зветься «Ролланд» і має виконувати ті самі функції, що й «Нахтігаль», але район дії йому відведено значно далі на південь — степи Ізмаїльщини, Одещини, Миколаївщини, куди він повинен потрапити разом з королівською румунською армією. «Ролланд» на фронт вишлють пізніше, коли він закінчить курс навчання.

Дізнавшись, з якою місією прибув Бізанц, командир батальйону відразу наказав принести списки особового складу. Штурмбанфюрер передав їх Клинченкові:

— Доберіть, викличте, а потім поговоримо з ними.

— До ваших послуг мій кабінет, — люб'язно запропонував Побігущий.

Перегляд списків лейтенант почав з прізвищ на літеру В. Войцехівського він помітив ще на плацу, бачив, як той пильно приглядався до нього, але чомусь не підійшов: чи то не пізнав, чи, може, не насмілився в присутності численного начальства. Та як би там не було — Войцехівський тут і пропустити нагоду для відвертої розмови з ним не можна було.

Дібравши ще дев'ятьох випускників розвідшколи в Бескидах, серед них кілька колишніх гетьманців, Микола передав список черговому по батальйону і наказав викликати їх до канцелярії. А сам зібрався повернутися до їдальні, щоб доповісти Бізанцу, та раптом задзвонив телефон. Клинченко взяв трубку. Під рукою теж щось дзенькнуло. Аж тепер він помітив кольоровий плакатик, наліплений на алюмінієву платівку завбільшки з гральну карту і прив'язаний стрічкою до мікрофона. З плаката дивилася білява німкеня в пілотці з свастикою. Палець її правої руки був притулений до яскраво червоних уст, які шепотіли: «Тс-с, ворог підслухує!» А здалеку хтось вимогливо допитував:

— Рейтар-один?… Рейтар-один?…

Не знаючи точно, чи саме «Рейтар-І» — позивний батальйону «Ролланд», Микола вирішив усе ж не обминути нагоди поговорити по військовому проводу. На запитання відповів запитанням:

— Хто дзвонить?

— «Ліс», я — «Ліс», у вас має перебувати штурмбанфюрер Фрідріх…

– Є такий!

— Хай негайно підійде до телефону!

— Хто викликає?

— А хто там такий нудно-допитливий?

Цього разу говорив не телефоніст. За тоном відчувалося — начальство. І Клинченко вирішив, що дуже далеко заходити не варто. Кинув у трубку:

— Пробачте, якщо ви мене не так зрозуміли. Не в цікавості тут справа, в дисциплінованості. Звик доповідати начальству точно.

— Як ваше прізвище, дисциплінований? — насмішкувато, але вже трохи м'якше, донеслося з «Лісу».

Брехати не було рації. Не так уже й важко встановити, хто відповідав з кабінету командира батальйону.

— Біля телефону лейтенант Козаченко…

— Лейтенант, негайно розшукайте Фрідріха. Я чекатиму…

Клинченко виглянув у сусідню кімнату й наказав писареві канцелярії покликати штурмбанфюрера.

Бізанц прибіг негайно. Він жодного разу не назвав чину, прізвища людини, з якою розмовляв по телефону. Та з того, як уважно слухав, час від часу вставляючи улюблене в німецькій армії «яволь!», Микола зробив висновок, що не помилився: Бізанц розмовляв з високим чином.

— Радійте, лейтенант, вас хвалять за старанність. Хто? Наше з вами начальство. Ще точніше? Ну, сам полковник Лахузен. Звідки знає вас? Молодий друже мій, абвер — не інтендантство. Кожний офіцер весь час у полі зору. Звітує за кожну годину. Це ми не маємо права знати все про своїх начальників, а вони нас зобов язані знати, як свою записну книжку. І не тільки по атестаціях. Отже, доведеться вам колись з самим адміралом зустрітися.

— Я не проти…