В лабіринтах абверу

— Ще б пак! Але тепер у нього навряд чи є час. І мені треба поспішати. Слухайте уважно. Завітаєте до Скоропадського самі. Це навіть краще. Він вам вірить. Данило Павлович недавно довідувався на Тірпіцуфер, куди ви зникли. За цей час сталася велика подія: війна. Отже, на Алоїзенштрассе виникне розмова про нові сподівання, задуми гетьманців, зв'язані з походом вермахту на СРСР і, зокрема, на Україну. Запам'ятайте усі подробиці. Можливо, гетьман чи хтось з його почту дасть вам доручення. Не сперечайтеся. Пам'ятайте про роль, відведену вам: передусім ви — український монархіст, а потім уже — офіцер абверу.

— На чому я з командою доберуся до Берліна?

— Машину виділить «Ролланд». У столиці — зверніться до комендатури. Ось документи. Комендант розташує ваших солдатів до відбуття в Краків у якійсь казармі. Транспорт для дальшого слідування забезпечить головне управління абверу.

Штурмбанфюрер розпрощався. В довгому коридорі ще чути було його швидкі кроки, а думки Клинченка вже, наче рій бджіл над медоносами, крутилися коло слів «Ліс» і «Лахузен». Полковник фон Лахузен — начальник відділу «абвер-2» звонив з «Лісу». Чий же це позивний? Де міг перебувати начальник диверсантів вермахту в зв'язку з початком війни проти СРСР? У ставці верховного головнокомандування? На так званій головній квартирі фюрера — у «Вовчому лігві» поблизу Растенбурга в Східній Прусії? А може, створено польове управління абверу? В усякому разі «Ліс» — великий штаб. Знати його дислокацію з перших днів війни було б дуже корисно. І саме тепер потрібний добрий і надійний помічник…

Обстановка повернула лейтенанта до справи, про яку думав сьогодні з тієї самої хвилини, коли побачив у замку Войцехівського. Відкладати розмову з ним уже просто не можна було.

— Накажіть десятьом, яких я відібрав, вишикуватися біля флагштока, — звернувся Клинченко до чергового по батальйону. — Майор Побігущий дав мені на це дозвіл. Майор і сам прибув на місце збору. Попередив своїх колишніх підлеглих:

— Ви переходите в повне розпорядження лейтенанта Козаченка.

Посипалися запитання: куди відряджають, чи надовго?

— Назовсім, — роз'яснив новий начальник. — Куди — розголошувати поки що не можу. Це військова таємниця. Служити вам буде цікаво. Відразу одержите унтер-офіцерські звання, а хто старатиметься, може стати й офіцером. Усе залежить від вашої відданості фюрерові. Сьогодні ж рушаємо. Старшим команди призначаю єфрейтора Войцехівського. Здається, всі ви мої «хрещеники»? Нести службу будемо й далі разом. Задоволені? У кого є претензії — три кроки вперед!

Ніхто не вийшов. Вирази на обличчях вояків свідчили: із Забверсдорфом вони розлучаються без особливого жалю. Раді вирватися з кам'яного мішка. Коли цей набрід щось і турбує, то лише побоювання потрапити на фронт. Одна справа — волати «на Москву!» у Забверс-дорфі, інша — йти в атаку під вогнем.

– Єфрейтор Войцехівський! — вів далі лейтенант. — Розпустіть людей. Хай готуються в дорогу. Самі ж трохи згодом прийдете до мене по додаткові інструкції.

— Сміливіше, Корнію Семеновичу, заходьте, будете гостем, — по-дружньому привітав Клинченко Войцехівського, коли той став перед ним за всіма правилами німецького статуту внутрішньої служби.

Простягнуту йому руку гість потиснув якось знехотя, усім своїм виглядом підкреслюючи: «Ви наказуєте, я виконую. Більше між нами нічого бути не може». Лейтенант відразу помітив це.

— Ви чомусь цураєтеся мене, Корнію Семеновичу, а я вважав: ми з вами не тільки земляки, а й старі друзі. Пам'ятаю, ви навіть зверталися колись до мене з просьбою визволити з розвідки…

— Було. Обіцяли, пане лейтенант. Обіцянка — і то втіха! Як то кажуть, дурному й черепок цяцька.

— Дурним не вважав вас і не вважаю. Виконати ж свою обіцянку досі змоги не мав. А нині чи є потреба? Скоро вдома будете. Чули ж сьогоднії 3 радості «хайль!» і «слава» кричали?

— Ні, пане лейтенант, не волав я ні «хайль!», ні «слава!». Як і ви, до речі…

— О, виходить, ви дуже уважно спостерігали за мною. Можливо, мовчав. Задумався, мабуть, трохи.

— А таки є над чим!

— Що саме вас непокоїть?

— Стара історія повторюється. Вже ходили ми у вісімнадцятому на більшовиків з німцями…

— Правда, ходили. Та чи дає це підстави для марновірства? Петлюра он ходив з поляками, білі — з французами, англійцями, американцями… А результат був той самий. Виходить, справа не в німцях…

— Що ви хочете цим сказати?

— Нічого. Пояснюю, над чим замислився на плацу і через те забув кричати «хайль!». Просто дивно, як збіглися наші думки.

Войцехівський, ніби згадавши, що господар кімнати вже кілька разів запрошував його сісти, вмостився на стільці, машинально потягся до сигарет, закурив і поринув у свої думки. Тільки очі видавали тривогу. Мовчав і офіцер, обдумуючи черговий хід. Розмова затяглася. Непокоїло, що Войцехівський сприйме її як провокацію. Згорнеться, мов той їжак, і сьогодні вже до нього не підступишся.

Та сталося все інакше. Єфрейтор раптом засміявся: