В лабіринтах абверу

— Пан лейтенант, з вами не скучиш. Ось уже вдруге за час нашого порівняно недовгого знайомства ніби в хованки граємо. У виграші ви: краще ховаєтесь. А хочете, я сам скажу, чого вам від мене треба?

— Що ж, запропонована вами гра справді цікава. Продовжимо. Викладайте ваші здогади.

— Гаразд, починаю. В одному мундирі ви — слуга двох панів: абверу й нашого ясновельможного гетьмана. Та український монархіст переважає. Ви прагнете поставити всі свої можливості в абвері на службу розвідці Скоропадського. І нас усіх, кого сьогодні відібрали, хочете теж перетворити на розвідників його ясновельможності, тобто створити розвідку в розвідці. Я ж помітив: серед цього десятка — більше половини колишніх служак «Державної варти». Мене ви призначили старшим. Бо грамотніший. І через мене гадаєте впливати на інших. Так? Вгадав?

— Останнє запитання — це вже порушення правил гри, яке перетворює її на допит. Я скажу «так!», а ви мене до СД…

— Це, пане лейтенант, вже образа. Тим більше, що я ваш боржник.

— Не пам'ятаю, що позичав…

— Добре пам'ятаєте… Там, у парку гетьманської вілли, я дозволив собі зайву відвертість: висловив сумнів, чи доцільно недобитків «Варти» вербувати до абверу. Ви, спасибі, не видали мене. І досі не знаю чому: чи з доброти душевної, чи, може, сподіваючись, що стану ще в пригоді гетьманові. І ось ви хочете тепер зібрати той посів. Не буду вже питати: так чи не так? Скажіть краще, за кого ви вважаєте мене.

— Було б нечесно, Корнію Семеновичу, оскільки ми ведемо гру по-джентльменському, не сказати: маю перед вами деякі переваги. Головна в тому, що я знайомився докладно з вашою особовою справою, ще деякими документами, доступними розвідникові. Тому знаю про вас більше, ніж ви про мене, а може навіть дещо більше, ніж вам відомо про себе самого й про ваших близьких. Знаю, наприклад, що до «Варти» ви потрапили цілком випадково, ніколи фактично не виконували в ній розвідувальних чи каральних функцій і навіть поводитись із, зброєю навчилися вже в розвідшколі. Одним словом, упали ви в цю біду, як муха в борщ, і не знаєте, як вибратися. Спочатку мріяли нелегально повернутися на Україну і прийти з повиною. Це, правда, було ще до захоплення влади Гітлером. Розвідка його ясновельможності, зв'язана тоді з англійськими секретними службами, мала на території Німеччини більшу самостійність. Вона підсунула вам «перебіжчика», який розповів, що ваших батьків за службу їхнього сина у «Варті» покарано. Вони ніби вмерли, сестра ж Марійка зникла невідомо куди. Це була брехня. Вона досягла мети: після цього ви кинули й думати про повернення на Батьківщину.

— Брехня?! — схопився за серце Войцехівський, — Яка жорстокість… Не може бути. І хто ви такий, пане лейтенант, що можете знати про людину все, все, все… Правду й неправду… Кажіть швидше, бо я вас зараз… Вас, а потім себе.

— Читайте, — простягнув Клинченко співрозмовникові білий конверт. Тут ви знайдете відповіді на багато запитань.

Корній Семенович витяг дрібно списаний аж трьома різними почерками аркуш. Заглибився в його текст так, що, здавалося, стріляй у нього під вухом — не озирнеться.

Микола навіть боявся ворухнутися. Розумів, що тепер для цієї людини лік часу йде в зворотному напрямі — до тих днів тисяча дев'ятсот вісімнадцятого, коли востаннє бачив рідних.

А єфрейтор читав, перечитував, не помічаючи, як спочатку скупо, а далі все рясніше, падали на аркуш зрадливі краплини гіркої вологи. Не випускаючи паперу з рук, схилився до столу. Коли підніс голову, очі аж світилися.

— Господи, а я ж про вас, як про ворога… Такі на вколо душогуби, що не віриш уже нікому. Ви ж мене по вернули до життя! Це ж лист від батьків. І Марійка приписала. Вчителює батько й досі, а сестричка по його стопах… Господи…

І раптом в очах Войцехівського згас вогонь радості. В них з'явився страх. Наче несподівано нажаханий, скочив, приступив до Клинченка і, потрясаючи листом, спитав зло й гостро:

— А, може, це фальшивка? Де ви взяли листа?

— Лист справжній. Я одержав його місяць тому через товариша, якого попросив передати вашим батькам, що ви живі, здорові, турбуєтесь про них. Хіба ви не пізнаєте батькового почерка?

— Хто ж ви тоді, лейтенанте, що все у вас так просто: попросив, передали… написали… А кордони для вас існують чи ні? А риск? Для моїх батьків риск… Раптом дізнаються про їх листування зі мною — ворогом, з фашистським розвідником. Господи, які страшні слова «фашистський розвідник»! Тавро, його і кров'ю не змиєш.