В лабіринтах абверу

— Ні! Прямуйте до Варшави. Лишіть там свою команду тимчасово на Войцехівського, а самі — до мене.

— Куди?

— Черговий скаже.

Взявши простягнуту Миколою карту, обер-лейтенант незаструганим кінцем олівця торкнувся назви населеного пункту кілометрів за двадцять на схід від польської столиці.

— Сулеювек, — мовив він дуже тихо, ніби хтось міг їх підслухати. А головне — ліс за Сулеювеком. Твердо завчіть назву. Ніяких поміток на карті і ніяких розпитувань у населення! На всяк випадок занотуйте польову пошту: № 57219.

…Уявлення про абвер Клинченко мав, звичайно, і до того, коли за наказом Вітчизни йому довелося нести тут свою розвідувальну вахту. Знав, що невеликий відділ розвідки й контррозвідки військового міністерства Німеччини, який до «ери Канаріса» налічував разом з периферією десь близько півсотні офіцерів, перетворився при ньому в ціле шпигунсько-диверсійне відомство. Та лише потрапивши до «Валлі» — штабу, створеного спеціально для підривної діяльності на Східному фронті, Микола зрозумів, що таке «тотальне шпигунство», й на власні очі переконався: головні сили фашистської розвідки кинуто проти Радянського Союзу. Під маловиразною назвою «Ліс», під звичайнісіньким номером польової пошти приховувалося ціле місто, з високими, в кілька рядів, огорожами колючого дроту, оточене густим частоколом багнетів вартових. Усі дороги до нього були перекриті шлагбаумами, контрольно-пропускними пунктами. Досвідченій людині, яка потрапляла на територію «Валлі», впадали в око насамперед потужні радіостанції, їх антени цілодобово, невсипуще стежили за ефіром. Вони не тільки приймали повідомлення від численних абвергруп уздовж Східного фронту й агентури, а й займалися радіостеженням, перехоплювали передачі радянських військових і цивільних радіостанцій. Перехоплення надходили потім до спеціалістів, які аналізували навіть передачі відкритим текстом: може пощастить видоїти з них хоч краплину корисного для розвідки. А сотні дешифрувальників найвищої кваліфікації день і ніч сиділи над перехопленими радянськими шифрованими й кодованими текстами, намагаючись знайти ключі до них. Тут же, в Сулеювеку, діяли десятки майстерень, лабораторій, друкарні. Відомство Канаріса шило радянську військову форму для своїх диверсантів, конструювало для них спеціальну зброю, яка при незначних, іноді мініатюрних, габаритах мала велику руйнівну силу, підробляло різні документи, знаки розпізнавання… Одне слово, це була справді пекельна кухня, на якій працювали тисячі «кухарів», наділених особливим довір'ям рейху. [*За даними, опублікованими після другої світової війни, організація Канаріса, хоча й поступалася чисельністю перед гестапо, мала все ж у своєму складі на початок 1943 року 30000 осіб, серед них 8000 офіцерів].

Доки Микола чекав біля одного з приміщень другого відділу приходу Бізанца, за яким побіг якийсь унтер з писарчуків, раптом десь позаду почулося цокання копит. Озирнувся і власним очам не повірив: прямо по асфальту широкої пішохідної доріжки, прокладеної між бункерами, їхав на чистокровному арабському скакуні вершник у цивільному. На ньому були сіре галіфе, заправлене в легкі чоботи, і такого ж кольору жокейська куртка. Та й на коні вершник сидів хвацько, не гірше за жокея. «Вершник у цивільному на території «Валлі»! Хто б то міг бути? Може, — промайнула думка, — при штабі є школа верхової їзди? Зрештою, розвідник повинен уміти все!»

Коли вершник наблизився, Микола впізнав у ньому… самого шеф-кухаря пекельної кухні. Пізнав по невеличкій постаті, видовженому рожевому обличчю й абсолютно білому волоссю. Саме таким малював його не раз у своїх розповідях Долл, такий же вигляд він мав на фотографії, яку показував у колі абверівців полковник Візер. А одна деталь остаточно переконала Миколу, що перед ним «маленький адмірал»: за вершником, перебираючи кривими ногами, бігла такса рідкісної масті. Мабуть, та сама, портрет якої адмірал повісив у себе в кабінеті. Про цей кабінет серед фашистських розвідників під час зустрічей за чаркою точилося багато розмов. Здебільшого, звичайно, в тому плані, що шеф оточив себе предметами, які постійно нагадують йому про обов'язок перед фюрером і рейхом. Одною з прикрас адміральського кабінету є, наприклад, бронзова статуетка, яка зображує трьох мавпочок: одна піднесла руку до очей, вглядаючись у далину, друга — палець до рота, немовби кажучи тс-с-с, а третя — долоню до вуха. Канаріс часто казав своїм підлеглим, що статуетка ця — символ розвідки, яка все бачить, все чує і вміє тримати язика за зубами. Що ж до портрета такси за кличкою «Зеппль», то він мав нагадувати адміралові і його відвідувачам, що Гітлер вимагає від них саме такої — собачої, бездумної відданості.