В останніх рядках свого холопського послання фашистський лакуза просив фюрера надати можливість «усім нашим силам» взяти участь в поході на Схід.
Незважаючи на почуття огиди, що пройняло все його єство, Микола посміхнувся. Його розсмішили слова «усім нашим силам». Хто-хто, а він знав їм лік. Коли б навіть врахувати самого гетьмана і всіх дідуганів з його управи — навряд чи вдалося б нашкребти маршову роту…
Курйозність цього послання нагадала йому інше, випадково знайдене на віллі гетьмана торік, коли доводилося бувати тут щодня в ролі члена комісії по добору в розвідшколи. Правда, те послання було вже не від гетьмана, а до нього і стосувалося спадковості гетьманського трону, на який претендував і син Скоропадського Данило. Олександр Родзянко, той, що в роки громадянської війни командував Північно-Західною армією білих, поступившись згодом цим постом генералові Юденичу, писав з цього приводу:
«…мушу зізнатися, що вся ця справа здалася мені легковажною. Адже монархії на Україні ніколи не було. Існували лише виборні гетьмани, яким свого часу був і Ти. Якби нащадки всіх гетьманів почали тепер претендувати на український трон — нічого хорошого з цього не вийшло б. А головне — треба спочатку самому сісти на цей трон, а вже потім титулувати себе».
Рядки для збірки анекдотів, — подумав ще тоді Микола. При нагоді надіслав товаришам у Києві: хай посміються. Та незабаром зрозумів, що його ясновельможності все ще кортіло трону і він сподівався вилізти на нього з допомогою Гітлера.
Тут же Микола покартав себе: «Стільки справ, а я поринув у спогади про кумедні династичні турботи Скоропадських…». Та, помисливши ще трохи, вигукнув: «Еврика!». Так радіє людина, несподівано знайшовши в скрині з старим мотлохом дуже потрібну річ. Ні, недарма таки стільки морочив собі голову гетьманськими справами. Опублікована в «Ангріффі» заява Скоропадського відкривала нові можливості для якнайскорішого дешифрування позивного «Ліс».
Лейтенант підняв руку і спинив таксі. Перш ніж спитати адресу, водій попередив:
— Таксі дозволено тепер використовувати лише для службових поїздок. Пальне — лімітоване.
— От і гаразд, — поплескав лейтенант шофера по плечу, — в мене якраз така поїздка. Везіть мене на Тірпіцуфер, 74/76.
У бюро перепусток пред'явив ті самі документи, що і в комендатурі. Дали дозвіл зайти до чергового по відділу «абвер-2».
Не без цікавості переступив Микола поріг цього будинку, влучно охрещеного «лисяча нора». Просторий чотириповерховий особняк на Тірпіцуфер у зв'язку з нескінченним розширенням функцій і штатів абверу багато разів перебудовувався, аж доки перетворився в хаотичне нагромадження кімнат з численними переходами, лабіринтом коридорів і тупиків, в якому нерідко плуталися навіть місцеві старожили.
Гострослови з оточення Гіммлера, який завжди наполягав на тому, щоб і військова розвідка була підлегла йому, твердили, що лігво господаря «лисячої нори», як дзеркало, відбиває його натуру.
В усякому разі лише з допомогою провожатого зміг лейтенант Козаченко розшукати потрібного йому офіцера.
Дізнавшись про бажання відвідувача переговорити з штурмбанфюрером Бізанцом, черговий відвів прибулого до кімнати, ізольованої від інших приміщень глухим тамбуром. її двері були оббиті повстю. В різних кутках кімнати стояли телефонні апарати з посилювачами. Обер-лейтенант вказав на зелений.
— Просіть «Ліс».
По той бік дроту відгукнувся якийсь фельдфебель і пішов розшукувати Бізанца.
— Добре, що ми зайшли сюди разом, — мовив Микола, простягаючи провожатому дорогу сигару. — Пригощайтесь, справжня «гавана». З французьких трофеїв мого друга. І пробачте за клопіт. Але сам я не знав би, з якого апарата трубку взяти. їх у вас тут багатенько.
— Так, зв'язок маємо добрий. Готувалося ж усе задовго до нинішніх подій. Звідси можна поговорити навіть з оберкомандою. А он той, білий, для термінових доповідей адміралові Канарісу.
— Хіба він не з фюрером?
— Ні, в «Лісі». Це ж наше польове управління. Кодова назва — «штаб Валлі». Говорю про це з вами цілком одверто, бо вам доведеться їхати звідси саме туди.
— Он як! А звідки, пробачте, це вам відомо?
— Гер майор Бізанц розшукує вас з самого ранку. Попередив, щоб як тільки з'явитеся сюди — негайно вас із ним зв'язати. Без цього попередження ви б і до переговорної не потрапили.
— Чому ж ви мовчали?
— Повідомляти новини — монополія начальства, хіба ж ви не знаєте? Я вже й так вам зайвого наговорив. Удайте, ніби про все чуєте вперше.
— Зрозумів і дякую.
— Слухаю, — донісся з трубки хриплий голос Бізанца. — А, лейтенант Козаченко…
Привітавшись, Микола послався на прочитане в газеті вітання гетьмана фюрерові у зв'язку з початком війни і висловив сумнів у потребі свого візиту на Алоїзен-штрассе.
— Ви — розумний хлопець, лейтенанте. Ні вам, ні мені тепер нема чого там робити. Минулася котові масничка…
— Як накажете це розуміти?
— Це вже не телефонна розмова, — прохрипіло з «Лісу».
— Що ж мені далі робити?
— Повернутися в розпорядження полковника Візера.
— В той самий пункт, з якого виїздив?