В лабіринтах абверу

Особливих причин веселитися в абверівців не було. Вже й до Маріуполя дійшла звістка про страшну поразку німецьких військ під Москвою, де Червона Армія в грудневому контрнаступі розгромила кращі дивізії фюрера. Знали офіцери також про невдоволення Гіт-лера своєю військовою розвідкою, що помилилася в оцінці сил радянських військ і намірів радянського командування на головному стратегічному напрямі. Отже, у фашистських розвідників було більше підстав для трауру, ніж для гучномовиих новорічних тостів. Однак усі вдавали, ніби нічого не сталося. За традицією треба цього вечора пити й веселитися. І від неї не відійшли. Тим більше, що на столі лежало награбоване, а фашистський окупант ласувати на дурничку любив.

Найтверезішим за столом був Клинченко, єдиний, хто справді мав підстави проголосити тост за перемогу. Та на світанку передбачався радіосеанс з Центром. А головне — хотілось якнайуважніше прислухатися до розмов товариства, що зібралося. Збіговисько шпигунів і карателів цікавило його з багатьох причин. Маріуполь знаходився порівняно близько до стратегічного вузла, в якому для воюючих сторін сплелося багато інтересів. Неподалік проходили шляхи бойових кораблів нашого Чорноморського флоту й Азовської флотилії, а трохи далі на схід лежали райони, через які гітлерівці сподівалися пробитися на Кавказ і до азербайджанської нафти. Все це примушувало абвер, СД та інші розвідувальні органи рейху тримати в Маріуполі численні штати розвідників, контррозвідників, таємної та звичайної поліції. Головною ж силою вважалася абвер-команда-103. Вона й запросила на новорічний бал своїх колег з дрібніших органів, зокрема представників так званої НБО — морської розвідки, а також іншої, поки що не розшифрованої Клинченком, але дуже засекреченої організації, яка мала кодову назву «Група Локкарта».

Така зустріч стала чудовою нагодою для ближчого знайомства з «колегами». Микола непомітно саботував тости офіційного тамади, щоб не сп'яніти й мати можливість почаркуватися з гістьми.

Найбільше насмоктався сам Зубков. З кухлем у руці він обходив усіх присутніх, вислуховував компліменти своєму організаторському талантові й тут же запрошував багатьох запросто заходити до нього на квартиру, де його господиня — фрау Наташа може почастувати такими стравами, яких не знайдеш і в берлінських ресторанах. А про те, чим запити, теж можна не турбуватися. Є все.

Клинченко, щоб відчепитися, дав слово обов'язково скористатися гостинністю Зубкова, хоча йти до нього не збирався. Та пізніше, перебираючи вдома враження новорічної ночі й аналізуючи за звичкою кожний факт і почуте слово, раптом збагнув, які перспективи відкриває можливість близького знайомства з фрау Наташею.

Зустрівшись другого дня із Зубковим, він поскаржився, що напередодні багато пив, голова аж розвалюється, а похмелитися нема чим.

— В мене теж черепок тріщить, — підхопив завідуючий господарською базою абвергрупи. — А може, пане лейтенант, зайдемо до мене, закусимо й вихилимо по чарці? Їй право — не гріх. Сьогодні день святковий…

— Може, запросимо і майора Долла? — запропонував Микола.

— Будь ласка! Давно збираюся, та ми з ним ще мало знайомі.

Долл, звичайно, погодився і всі троє його машиною рушили на квартиру Зубкова.

Їх зустріла красива, ставна жінка років тридцяти, із зачіскою під пушкінську Тетяну. Щиро привітала гостей, покартала Зубкова: чом не попередив. У неї нічого, мовляв, не готове. Але тут же швиденько виставила стільки печеного й вареного, що Долл, превеликий любитель смачно попоїсти, тільки руками розвів.

Господар заходився частувати начальство. Бігав коло Долла, підносячи кращий кусень, підливаючи в чарку. Микола ж упадав біля господині. Наговорив компліментів. Викликав на відверту розмову. Дізнався: досі Наташа працювала манікюршею в одній з міських перукарень. Має двоє дітей, не стару ще матір. Є кому дітлахів доглянути, покуховарити, попрати. Та Зубков, оселившись у неї, наполіг, щоб кинула роботу і повністю віддалася господарству, ще й робітницю найняла. Тепер вільного часу стільки, що його немає куди подіти. Гості заглядають рідко, хоча не раз просила Іллю приводити своїх співробітників. І ось дуже радіє, що прийшли.

— Ви першими з колег Іллі завітали до нас. Стали, так би мовити, піонерами. На цій підставі зараховую вас у друзі дому й зобов'язую бувати частіше. Даю перше доручення: дістати десь російських і українських книжок. Не лякайтеся, пане лейтенант, я прошу тільки класику: Толстого, Лєрмонтова, Достоєвського. Сподіваюсь, класики не заборонені? Принесете? Нема де взяти! То хоч бібліотеку відкрили б, дітвора скоро розучиться читати рідною мовою. Що, що? Ви з паном Доллом не Кирило і Мефодій, а офіцери, і прийшли сюди воювати, а не просвіщати? Але, пробачте, хто такі ці Кирило і Мефодій? А-а-а, монахи, які створили слов'ян ську азбуку… Жінки в таких питаннях не дуже обізнані. Давайте краще принесу вам чогось випити…