В лабіринтах абверу

І була вона не просто маренням уголос. На початку квітня саме ці потаємні наміри Гітлер сформулював у директиві генеральному штабові на час літньої наступальної кампанії. Отже, битви за Волгу і Кавказ мали стати головними подіями на півдні величезного радянсько-німецького фронту, який простягся від Баренцового до Чорного морів. Дев'яносто дивізій групи армій «Південь» стояли, готові до ривка. І всі — від самого фюрера до командуючих арміями — оглядалися на абвер. На власній шкурі фашистські генерали відчували, що Червона Армія вже не та, з якою вони зустрілися в червні 1941-го. Як їй вдалося так зміцніти за п'ять з половиною місяців, що минули від початку війни і до поразки фашистів під Москвою? Чому це радянські війська почали наливатися новою силою, а вони, німці, слабнути? Гітлер звинувачував своїх генералів у недостатній рішучості. Ті звалювали все на Діда Мороза і радянську розвідку. Засліплені ненавистю, вони не розібралися в тих джерелах політичного й соціального порядку, які забезпечували Країні Рад не тільки швидке відновлення сил, а й безперервне нарощування могутності.

У всякому разі, мало не панацею від усіх бід Гітлер бачив у тотальному шпигунстві. От чому знову так швидко закрутилося колесо абверу. Клинченко й Вой-цехівський ледве встигали повідомляти Центр про агентуру, яку абвергрупа-103 намагалася будь-що перекинути в райони майбутніх дій. Багато хто вже ніколи не повертався. Заняття в розвідшколі довелося організувати в дві зміни. Посилилося стеження за ефіром. Микола І Корній вжили заходів обережності. Клинченко придбав моторку й запевняв усіх, що тільки тепер зрозумів: справжнє його покликання не журналістика, не розвідка, а риболовля. Хай-но скінчиться війна — і він оселиться в Маріуполі.

Разом з усяким рибальським причандаллям Войцехівський брав на борт човна портативну рацію.

Навесні з Маріуполя зникла «Група Локкарта». Зникла так само таємниче, як існувала. Клинченко довго мізкував над тим, куди вона поділася. Відповіді на це питання вимагав і Центр.

Розгадка прийшла несподівано. В червні Долла викликав полковник Лахузен. Поїхав він до «штабу Валлі» пригніченим, розтривоженим. Скаржився Миколі на підступи своїх недоброзичливців: хто, як не він, один із ветеранів абверу, міг розраховувати на посаду начальника абвергрупи після Візера? Обминули! Призначили на це місце молокососа Альбрехта. А тепер, говорить йому передчуття, готують нову неприємність. Інакше, чому б це перед самим наступом його шарпали?

Тримали Долла в Сулеювеку недовго. Штаб абвергрупи продовжував дислокуватися ще в Маріуполі, коли майор повернувся від Лахузена — веселий, бадьорий, усміхнений. Виявилося, не скривдили старого, досвідченого абверівця, а просто потримали в резерві, щоб дати завдання особливої ваги. Всього розповісти поки не може. Навіть Клинченкові. Справа виняткової таємності. Що ж до нього особисто, то він летить за лінію фронту, в глухий куточок калмицьких степів, де має прийняти під своє начало «Групу Локкарта» і ще декого із закинутих раніше агентів. Розгубилися тюхтії. Так налякані чекістами, що поховалися в нори, попивають кумис і бояться навіть вийти на радіозв'язок… Розворушить він цих ледарів! Одне слово, Микола ще про нього почує.

Вночі майор полетів. А становище Клинченка ускладнилося. Новий начальник абвергрупи Альбрехт скоса поглядав на всіх офіцерів, які служили з Візером. Вважав, що успіхи першого року війни їх зледащили, розбестили, і невдоволення фюрера військовою розвідкою не є безпідставним. Колишній офіцер СД, переведений до абверу за якусь провину, він приніс сюди з собою дух тієї конкурентної боротьби, яка приховано точилася між СС та СД з одного боку і абвером з другого. Було це виявом прагнення Гіммлера об'єднати в своїх руках усі розвідувальні служби рейху. В тому числі й військову. До всіх своїх підлеглих неарійського походження Альбрехт ставився з образливою підозрою. А за дурість, брутальність і пихатість його одностайно ненавиділи всі. Навіть ті, хто спочатку був його прихильником.

Долл захищав Миколу скільки міг, частенько нагадував начальникові абвергрупи, що Клинченко — талановитий розвідник, і просив не завантажувати його дрібними й другорядними дорученнями. Та коли Долл поїхав, Альбрехт навмисне почав доручати Козаченку найважчу, найбруднішу роботу.

— Лейтенанте Козаченко, зайдіть до мене, — подзвонив він якось Миколі.

Як тільки Клинченко з'явився на порозі, Альбрехт піднявся з-за столу, вийшов назустріч, потиснув руку. Але тут же в'їдливо спитав:

— Мені здається, лейтенанте, що ви іноді нудитеся через лишок вільного часу. Хочу дещо вам доручити. Це, без сумніву, врятує вас від нудьги і дасть можливість добре показати себе, своє вміння, про яке наговорив мені повні вуха майор Долл.

— Нудьгувати мені просто нема коли, — заперечив Клинченко. — Якщо ви, гер майор, не заперечуєте, я доповім вам свої обов'язки і разом підрахуємо, скільки часу йде на їх виконання.