В лабіринтах абверу

— Доручення моє — не з важких. Але потребує, як би точніше висловитися… ну, людяності. Довелося мені чути від одного, що людині все важливо тільки за життя. «А помру, — твердив він, — хай хоч собакам викинуть. І яка по мені в людей лишиться пам'ять — теж наплювати…».

Рано нас, молодих, війна навчила думати про це. Та коли вже довелося, скажу так: мені не все одно. Якщо стати на точку зору мого тодішнього опонента — розірветься зв'язок часів і поколінь. Люди стануть егоїстами і космополітами. Винищать природу: після мене, мовляв, хоч потоп. Животітимуть собі такими метеликами-одноденками. Не кожному, звичайно, дано народжувати ідеї, які світитимуть вічними вогнями. Не у всякого є талант писати твори, що ввійдуть у скарбницю світової культури, чи споруджувати собор Василя Блаженного або Дніпрогес. Та залишити по собі хоч добру пам'ять, принаймні в близьких, у товаришів — може й повинна кожна людина. До чого веду? Може статися, що живим з пекельного цього полону не вийду: голодом заморять чи тиф прищеплять, або й просто розстріляють. Так от, не хотілося б, браток, щоб у рідної матері, друзів, дівчат знайомих лишилася по мені погана пам'ять. Як виженуть німців — напиши моїй мамі: так і так, мовляв, зустрічалися в Маріуполі. Терпів ваш Павло серед багатьох інших фашистську наругу. Йшов на дно, але не здавався. Завжди думав про вас, про Радянську свою Вітчизну. Тим живий був. І надіявся, ще ворога бити… Ось тобі адреса.

— Так ти москвич, виходить, Павло Астров. Слово честі: листа обов'язково напишу. Якщо живий лишуся, звичайно. А помиратиму — комусь іншому передам, знову ж таки, якщо трапиться хтось під рукою. Тільки Впевнений, що ти і сам ще з фашистами поквитаєшся, додому повернешся. Героєм. Хіба мало шляхів до под вигу? Особливо на війні!

Павло гірко усміхнувся:

— Для цього ще колючий дріт подолати треба. А як? Скільки сидимо тут з хлопцями, стільки й мізкуємо над цим. Втекти з табору не так уже й важко. Та де переховатися? Тікають лише ті, кому пощастило встановити зв'язки з партійним чи комсомольським підпіллям. Не підкажеш, Миколо, адреси? Є тут, кажуть, багато та ких, які переховують втікачів. До тебе не набиваюся: нас разом бачили… Але допоможи. Зброєю теж, якщо можеш. У нас тут план один є: перебити охорону, захопити якесь судно і податися до своїх на Тамань. Пів-шляху б пройти. А там можна зустріти кораблі Азовської флотилії й стати під їх захист.

— Від цього варіанта треба відмовитися, Павле.

— Чому? — насторожився Астроц.

— Тому, що на Тамані наших уже немає. Кораблі Азовської флотилії, пробившись раптовим ударом через Керченську протоку, вирвалися в Чорне море.

— А ти звідки все це знаєш?

— З німецьких таємних документів.

— Через підпілля?

— Ні, особисто.

— Хто ж ти такий?

— Людина, яка хоче допомогти тобі, підказати інший, крім утечі, рятівничий шлях. Та хочу остаточно переконатися, чи ти вартий цього. Розкажи, як ти сюди потрапив. Ким до війни був.

— А де гарантія, що ти не скористаєшся з цього на біду мені?

— Логічне мислення — не найсильніша твоя якість, Астров! Тільки що розказував про підготовку до втечі, а тепер боїшся свою біографію розповісти. Гарантій вимагаєш…

— Он який ти спритний, все вивідав… Хай буде, як вимагаєш. Втративши голову, по чубові не плачуть. Тільки не думай, що боюся продажних шкур. Дурість йробив: розповів тобі, зрештою, малознайомій людині, таємницю. Повірив чомусь, а чому — сам не знаю. Тільки ж деталі тобі невідомі. Ну візьмуть мене, на шматочки поріжуть, а я ж товаришів не видам. Отже, якби і зрадив ти мене, «улов» був би невеликий: життя одного полоненого матроса.

— А матрос той філософ, — засміявся Микола. — От що, друже, досить сумнівів, роздумів, відхилень. Часу мало, розповідай про себе.

— Слухати — недовго. Не встиг, на жаль, ще нічого зробити. Жодного фашиста навіть не знищив. Скінчив у сороковому школу. Мріяв про море. За путівкою московського міськкому комсомолу вступив до Вищого військово-морського училища в Севастополі. Провчився рік. Війна! Направили мене в складі курсантської команди на поповнення Азовської флотилії. Йшли ми на звичайному буксирі. В Чорному морі нас торпедував ворожий есмінець. Вибухом викинуло в море. Намагався відплисти якнайдалі від місця пригоди. Та катери з есмінця ганялися за кожним, хто потрапив у їх поле зору. Так я опинився в полоні. От і вся моя куца біографія. Давай тепер про себе. Хто ти? Чому так хочеться тобі мене звідси визволити? Для чого?

— Я говорю з тобою від імені Батьківщини. Представляю її тут, як ти розумієш, без дипломатичного паспорта…

— Невже прикриваєшся цією робою?

— Ні, є в мене і мундир лейтенанта німецької армії. Маю і документи до мундира.

— Розвідник, виходить.

— Так.

— А для мене яку роль намічаєш?

— Будеш одним з моїх помічників. Працюватимеш у німецькій військовій розвідці, а робитимеш те, що я накажу.

— А чи не вважатимуть мене на радянській стороні зрадником?

— Навпаки, твоє рішення схвалять. Згодом я дам тобі можливість переконатися в цьому.

— Тоді наказуйте, — перейшов Астров на «ви» і навіть виструнчився перед Клинченком.