В лабіринтах абверу

Мусив добиватися ласки Долла. Між гестапо й абвером давно вже йшла конкуренція за вплив на фюрера. При кожному провалі агентури починалися взаємні обвинувачення в помилках, огріхах, а то й у зраді. Доллу ж довіряли обидві сторони, і він не раз виступав у ролі посередника. До того ж мав тісні й давні зв'язки в «Лисячій норі». Альбрехт ще більше переконався в його впливі, коли Канаріс приїздив інспектувати свої служби, що діяли проти військ Сталінградського фронту. «Маленький адмірал» не полінувався зробити чималий гак, щоб побувати у штабі нового карального формування, яке, разом з дивізією «Бранденбург-800», батальйонами «Нахтігаль», «Ролланд», «Бергман» та іншими, залічував до «домашніх» військ абверу. Ось тут і виникла в нього думка представити Долла фюрерові. Всі розуміли, звичайно, що цим головний шпигун рейху набиває ціну й самому собі. Так чи інакше, а спекталь вдався.

Зондерфюрер у розмові з хазяїном «Лисячої нори» спом'янув Козаченка, нагадавши, що про перші офіцерські погони цьому здібному розвідникові поклопотався саме він, Канаріс, і що адміральський протеже виправдав це довір'я. Тому бажано було б підвищити його в чині. Канаріс промимрив щось незрозуміле: чи то «заслуговує, мовляв, так заслуговує», чи то «немає в мене іншого клопоту?» Та Долл при зустрічі з Альбрехтом передав йому розмову з адміралом у власній інтерпретації, сказавши, ніби високе начальство наказало підвищити Козаченка в чині. І Альбрехт через відповідні інстанції виконав «волю» Канаріса.

Все це й розповідав тепер Клинченко-Козаченко, сидячи за кермом «оппеля», Корнію Войцехівському, який вмостився поруч із похідною потужною рацією на колінах. Клинченко випросив у Альбрехта дозвіл взяти Корнія з собою під тим приводом, що йому одному важко буде перетягти подарунки, а Войцехівський, як інструктор радіослужби розвідшколи, все одно час від часу робить такі подорожі для тренування розвідників у зв'язку на дальні дистанції.

На північ від Сальська радянські розвідники перетнули Манич. Звідси мали піднятися дещо вище — до відрогів Сальсько-Маницької гряди, а потім повернути на захід. Але Клинченко повів машину вздовж каналу Красний Манич і озера Манич-Гудило, хоч на це йшло більше часу. Не цікавість туриста і не бажання поласувати уславленими кавунами прибережних баштанів примусило його обрати саме цей маршрут: потягла інтуїція розвідника. Десь тут мали приховуватися резерви фашистських військ, які штурмували Сталінград, їхні тилові установи. І справді, в який населений пункт вони б не заїжджали — всюди бачили частини, підрозділи, установи, ремонтні майстерні — цілі для радянських бомбардувальників.

— Чому б нам звідси не передати Центрові таку цікаву інформацію? — запропонував Войцехівський. — Тут працює стільки станцій, що в їхньому хорі наш голос лишиться непоміченим.

Зупинившись на годинку в затишному відлюдному куточку на березі озера, вони зашифрували коротке повідомлення й передали його Астрахані, через яку пролягав тепер один з каналів зв'язку Клинченка з Центром.

Рушили далі. Вже біля самої околиці Елісти шлях розвідникам загородив солдат-регулювальник. Наказав з'їхати на узбіччя й переждати, доки пройде зустрічна колона.

Микола, пред'явивши документи офіцера абверу, наполягав на своєму праві їхати без зупинки. Це не допомогло, зате з'ясувалася причина затримки: колона йде на поповнення військ під Сталінградом їм забезпечують безперешкодний рух.

Радянські розвідники перелічили автомашини з піхотою, танки. Частина піхотинців рухалася на звичайнісіньких возах. Здіймаючи куряву, потяглася 122-мілі-метрова артилерія на кінній тязі. За нею — легші гармати, запряжені верблюдами.

Розвідники перезирнулися. Обидва згадали свою подорож з Києва до Львова в перші тижні війни, коли ходили на зв'язок з «Шукачем». Які разючі зміни. Тоді тяглися нескінченні валки автомобілів, мотоциклів, танків, швидкохідних тягачів. А через чотирнадцять місяців — вози, коні, верблюди. Жива тяглова сила не переважала, а все-таки! Як багато говорила така деталь!

— Видихаються! — радісно констатував Войцехівський.

Клинченко похитав головою:

— Ні, не видихався ворог, Корнію! Сталінград все ще штурмує мільйонна фашистська армія. Та в цій веле тенській воєнній'машині вже щось надломилося. Ти не лише на коней і верблюдів дивись! Пильніше вдивляйся в обличчя солдатів. Пам'ятаєш тих чванливих нахаб із засуканими рукавами, галасливих і самовпевнених, яких ми бачили під Львовом і навіть під Києвом? Де вони? Під березовими хрестами солдатських кладовищ на не озорих просторах від Сану до Волги. А ці вже зрозуміли, що потрапили просто на велетенський конвейєр, у протилежному кінці якого — м'ясорубка. Вдивися в їхні очі: побачиш втому й журбу. А це ж резерви — солдати, які перепочили…