В лабіринтах абверу

Через кілька кварталів незнайома зайшла в під'їзд одного з великих будинків. Почекавши трохи внизу, Астров почав підніматися нагору. Двері однієї з квартир третього поверху при його наближенні розчинилися, і та сама жінка попросила зайти.

Павло опинився в чистій, скромно обставленій кімнаті. Застав тут чоловіка років сорока п'яти, одягненого в напіввійськовий костюм. Тоді так одягалося багато партійних і радянських працівників. Тому Астров спочатку ніяк не міг визначити, з ким має справу. Вони потиснули один одному руки. Господар поздоровив гостя з щасливим прибуттям. Відрекомендувався працівником органів державної безпеки Яковом Іларіоновичем Кате-риничем.

— Привела вас сюди Лідія Миколаївна Березіна, теж наша співробітниця, — відрекомендував Катеринич Астрову його недавню попутницю.

— А чим я доведу, що замість Астрова вам не підкинули когось іншого? — спитав Павло тоном, в якому пролунало не стільки запитання, скільки вимога доказів, що він дійсно має справу з працівниками радянських органів державної безпеки.

— Помічаю: щось у моїй чи товаришки Березіної поведінці викликало вашу настороженість, товаришу Астров! У такій атмосфері відверта розмова неможлива. Скажіть же, що саме.

— Лідія Миколаївна згадувала, що ваші люди, охороняючи мене від зайвої цікавості абверівців, ідуть слідом за мною від явочної квартири. Я ж про явку не говорив вам ще жодного слова. Звідки ж така обізнаність?

Чекісти дружно усміхнулися.

— Ну, що ж, — відповів Катеринич, — ваше запитання свідчить про пильність — якість у роботі розвідника обов'язкову. Та пригадайте зустріч з вершником в Ємчін-Хірул, полуторку… Чому б, перебуваючи весь час поруч з вами, ми не могли дізнатися, де ви спинились? До того ж Карлов наш, так би мовити, старий знайомий, хоч йому, мабуть, здається, що він усіх перехитрував.

Почалась довга розмова, в ході якої намітили план дальших дій.

Незабаром на залізничному вузлі з'явився новий мастильник вагонів. І потяглися для «нашого морячка», як охрестили залізничники Астрова, дні, сповнені гострого й радісного відчуття Вітчизни, злиття з своїм народом у натхненній і героїчній праці. Павло гаряче віддався ділу. Працював нерідко по дві зміни. Товариші заперечували, намагалися навіть перекласти якусь частку його обов'язків на себе, хоча їм теж було нелегко: малокваліфі-ковану ручну роботу виконували здебільшого старики, підлітки, жінки. Та вони вважали, що коли людину призовного віку звільнили від служби в армії, то вона хвора і треба її підтримати морально і допомогти фізично.

Ніхто з них, звичайно, не знав, що «інвалідові» доводиться ще два-три рази на тиждень проводити півночі а «Товстуном» і Кардовим, щоб бути в курсі справ на явочній квартирі, придумувати для «колег» з абверу всякі нісенітниці про свої розвідувальні «подвиги».

«Товстун», Якого радянські контррозвідники кілька разів лякали «необережним» стеженням за ним, а потім давали можливість «щасливо змитися» — зовсім перестав виходити на вулицю. Смоктав з Кардовим горілку. Постачав їм оковиту Павло, розповідаючи, ніби краде її з вагонів. Зв'язковий усе підганяв Астрова просьбами швидше відправити його назад в Елісту, бо, мовляв, він став в Астрахані надто примітною постаттю. Це може обернутися загальним провалом.

— От і сиди собі вдома, не рипайся, — радив Павло. — Люди добрі, хата тепла, якого тобі ще біса треба? Хочеш, я в донесенні зондерфюрерові напишу, що ти був моїм найближчим помічником?

— Мене там теж не забудьте згадати добрим словом, а я вам ще відслужу, — канючив Карлов.

Астров пообіцяв. Посилання на таких свідків лише посилювало правдоподібність дезінформації, яка готувалася для Долла.

Справжнім відпочинком для розвідника були години обідньої перерви, коли їхня бригада збиралася в червоному кутку. Всі розв'язували вузлики з харчами, а агітатор повідомляв новини з фронтів. Під впливом цих новин, то радісних, то сумних, виникала розмова. Хтось читав листа з фронту, хтось комусь радив, що писати про домашні справи, а чого не згадувати, аби дарма не турбувати фронтовика. Через оці, на перший погляд дрібні, факти, що поставали на фоні грандіозних подій війни, Астров вловлював серцем найважливіше: ніколи ці люди не визнають іншого порядку, іншого укладу життя, крім радянського. Та Павлові здавалося, що таке гостре відчуття подій і таке передбачення майбуття, якщо взяти присутніх тут людей, притаманне лише йому. І тільки тому, що він тут єдиний, кому випало близько бачити обидва табори, а отже, і порівняти…

Аж ось якось довелося, чекаючи підходу чергового ешелона, розговоритися з Петровичем, старим залізничником, колишнім паровозним машиністом з депо Люботин, якого доля евакуйованого закинула із зеленого куточка під Харковом аж на Каспій. Було дідові за сімдесят. Паровоза йому вже не довірили, та не відмовили наполегливому проханню хоч що-небудь робити для перемоги. Поставили мастильником.