В лабіринтах абверу

— А ми від Кривого з гавані, — пояснив Павло. — Він запевнив, що ви робите найміцніші в окрузі весла.

— На мою роботу не скаржаться, — повільно, ніби цідячи слова крізь зуби, назвав господар відзив на пароль.

Він повів гостей не до хати, а в простору прибудову, де стояв верстак і тулилися до стін нові легкі й гнучкі ясеневі весла.

— Отже, й справді майструєте? — здивувався Павло.

— Не одну сотнягу на них заробив, вас чекаючи. Сім років ніхто не заявлявся. І раптом, коли вже надії майже не було…

За обідом, як на воєнний час дуже різноманітним і ситним, Карлов, відповідаючи на поставлені Астровим запитання-пастки, розповів про себе… Колишній осавул Астраханського козачого війська. Ще в роки громадянської війни його закинула сюди денікінська контррозвідка. Виконуючи її завдання, застряв тут. Довелося ой скільки пережити: все боявся — викриють.

— Зустрів, було, — розговорився колишній осавул за третьою пляшкою, — одного, якому колись під час допиту «фотографію» зіпсував: вибив око. А другим оком він мене не впізнав. На всяк випадок, змінив я після цієї зустрічі документи. Переїхав на околицю. Грошенята були. Придбав на ім'я дружини цей будинок. Заспокоївся трохи. Думав, що моє минуле, разом із старим прізвищем, у небуття пішло. Навчився весла майструвати. А в Астрахані, де мало не кожний третій човна має, з таким ремеслом можна прожити так, щоб не тільки, як то кажуть, хліб з салом їсти, а й дещо про чорний день відкладати. Не на вічно ж, думаю, червоні тут свої порядки встановили.

А час іде, надія на якийсь поворот подій слабне. Раптом — сонечко у віконце: неждано-негадано зустрічаюсь у гавані з старим товаришем. Прибув, виявляється, з протилежного берега Каспію на торговельному кораблі під іноземним прапором. Своя людина, колись разом у денікінській розвідці служили. Хотів з його допомогою за кордон перейти. З дружиною взаємини давно зіпсовані, дітей доля не послала. Певний був, що один виберуся. Не пощастило. Мало не потрапив до рук прикордонників. А ті, ще чого доброго, почали б кінострічку мого життя в зворотному порядку розкручувати.

В тисяча дев'ятсот тридцять четвертому припливає мій закордонний приятель знову. Цього разу розмова в нас відбулася ділова і досить гостра, бо він одразу поставив питання руба: або будеш на абвер працювати, або повідомимо декого про твоє минуле.

«Ех, — кажу йому, — який же ти приятель: спитав би по-доброму згоди, а то відразу шантажуєш… Може, я сам давно на такий випадок чекаю». Ну, він пробачатися став, пояснювати, чому зайняв таку позицію. Вона, мовляв, результат того, що я в минулий його приїзд прикордонників злякався і взагалі, на його думку, якийсь ляканий. Докладно розповідати про це — довго й нудно. Одне слово, домовилися ми, що мій будинок стане явкою абверу. Ви в ньому перші посланці. В добрий час! Уже й фронт близько. Отже, за перемогу, за найскоріший приліт німецького орла! За те, щоб розшукати мені того одноокого. Надто часто за ці роки ввижався він мені. Не люблю свідків. Вони повинні вмирати разом з нашим минулим.

— О, ви небезпечний знайомий, — кинув Астров.

— Хмільний я і надто довго мовчав. Моїм друзям нічого не загрожує…

Полягали спати пізно. Другого дня Павло зібрався походити містом. Зняв зірочку з безкозирки. Тепер, з наказу зондерфюрера мав удавати з себе червонофлотця, звільненого від служби через гостре захворювання, серця. В кишені лежав і відповідний документ, сфабрикований в одній із «майстерень» абверу. З цією фальшивкою треба влаштуватися на роботу в гавані чи на залізничному вузлі. Через три тижні вислати з «Товстуном» перші розвіддані. А за цей час завербувати нового зв'язкового. Бажано- калмика, який добре знає степ.

— Повештаюсь, може, роботу десь надибаю, — пояснив Астров Кардову й «Товстуну» мету своєї прогулянки.

Насправді мета була зовсім інша. Розвідник поспішав на центральну площу до газетних вітрин. Тут, як пояснив при останній їх зустрічі Клинченко, Павло, вдягнений у матроську форму, мав крутитися протягом місяця між десятою й одинадцятою годинами, аж поки не підійде до нього жінка й не запросить іти за нею.

Та, опинившись біля вітрин, Астров мало не забув, навіщо прийшов сюди. Перед очима були радянські газети, яких не бачив, відколи покинув Севастополь. Захопившись читанням, не почув, як десь зовсім поруч кілька разів простукотіли жіночі каблучки. Аж ось забринів приємний жіночий голос:

— З приїздом, товаришу Астров! Бачу, газетами ці кавитеся більше, ніж жіночим товариством…

Озирнувся. Поблизу нікого, крім незнайомої жінки, не було.

— Йдіть за мною на віддалі кроків з п'ятнадцять, — продовжувала голосніше. — А втім, можу запевнити: за вами ніхто не стежить. Наші люди супроводжують вас від самого Трусова.

Павло відчув, як у серце заповзає тривога. Все, правда, відбувалося так, як говорив Клинченко. Та звідки ця жінка могла знати адресу явочної квартири абверу в Астрахані? Адже він ще нікого не інформував!

Але так чи інакше — йти треба було. І він, усе ще заглиблений у свої думки, попрямував за енергійним перестуком каблучків, як на звуковий маяк.