В лабіринтах абверу

— Думаю я оце, синку, думаю-гадаю день і ніч, чим війна скінчиться. Не генерал я, не державний діяч, та прожив на світі чимало і дечого навчився. Повоював на минулій світовій і на громадянській. Світу побачив. І не тільки через віконце паровоза. Хоч і звідти, скажу тобі, розумній людині далеко видно. Не. одну тисячу книг перечитав. Знаю добре, що та'к далеко наша армія ні коли не відступала. А відступила ж вона, під тиском переважаючих сил, з жорстокими боями за кожний клаптик землі. Виходить, що ворог сильніший, що такого сильного ворога в нашого народу ще ніколи не було. І такого лютого. А скорити нас він не скорить. Хочеш переконатися в цьому?

— Я й так, діду, переконаний, бо бачив, як наші хлопці б'ються.

— А я в боях, Павлику, не був. Та щодня спостерігаю, як люди трудяться для перемоги. І зрозумів: Радянської влади нікому не звалити. Вона, синку, навічно.

В Астрова виникло непереборне бажання обняти старого, міцно потиснути йому руку. Але й на цей раз, кажучи словами поета, довелося наступити на горло власній пісні. Катеринич категорично заборонив розвідникові будь-які публічні прояви політичних симпатій та антипатій.

І все ж час від часу Павло «бунтував» проти цієї заборони. Особливо бурхлива розмова відбулась у них після того, коли комсомольський секретар одверто висловив своє здивування з приводу політичної пасивності моряка.

— Грамотний ти хлопець, Павле! І на фронті побував. Люди поважають. тебе, жаліють… Невже ж вони не заслужили, щоб і ти їм колись уголос газету прочитав, про становище під Сталінградом розповів. Чому це в тебе для них слова не знайдеться?

Передавши Катериничу цю розмову, Астров попросив:

— Так що дозвольте, Якове Іларіоновичу, хоч один раз щиро з людьми поговорити. Є що сказати. «Товстуна» ж і Карлова на всяк випадок попереджу: примусили агітацію розводити, а я для маскування погодився. Та й як вони дізнаються про мій виступ?

— Дитяче белькотіння, — розпалився завжди спокійний Катеринич, — ще і ще раз категорично забороняю вам публічні виступи, навіть у колі ваших товаришів.

Помітивши, як спохмурніло обличчя співрозмовника, додав уже спокійніше:

— Зрозумійте, що ви і «Товстун» не єдині агенти абверу в Астрахані, що один з них постійно стежить за вами. Розгулятися ми йому, звичайно, не даємо. Він у нас за «живця» на гачку править. Долл шле до нього зв'язкових по інформацію, а ми їх на зворотньому шляху перехоплюємо. Та трапляється у рибалки й так, що живець зривається. Не можу, права не маю ризикувати вами.

— Підказую ж вихід: комсорг примусив…

— Цим ви можете обманути «Товстуна», Кардова. Ми їх загнали в нору, і вони вірять байкам, які ви розповідаєте їм за пляшкою. Того ж, хто слухатиме вас, не обдурите: він одразу розпізнає, звідки у вас слова йдуть — від внутрішньої переконаності чи від фальшивого пафосу. Давайте відкладемо вашу агітаторську діяльність на майбутнє. А поки що — ближче до діла. За даними армійської розвідки фашисти посилюють активність у напрямку Яшкуля. Є дані про підготовку наступу на Астрахань. Саме час підкинути Доллові дезінформацію. Попередьте «Товстуна», щоб готувався в дорогу.

…Пізно вночі за вікнами явочної квартири, старанно заслоненими щитами з фанери, Астров читав «колегам» своє перше повідомлення Доллові.

«Пане Зондерфюрер. Повідомляю Вас про хід моїх справ. Як Ви вже знаєте, в ніч з 25-го на 26-е серпня німецькі солдати перекинули нас через свій передній край у напрямку Яшкуля. Потрапили ми в цей населений пункт аж у середині дня, бо відстань до нього п'ятдесят кілометрів, а не двадцять п'ять, як твердив мені Ваш ад'ютант.

Навколо Яшкуля — сильні дозори, бо він є опорним пунктом, до якого, як пощастило мені довідатися в останню хвилину, відходить червоне військо з-під Улан-Урге. В Яшкулі скупчилося багато артилерії, але скільки саме і яких систем, з'ясувати не вдалося.