Великий Гетсбі

Гетсбі стояв, прихилившись спиною до полиці каміна, все ще тримаючи руки в кишенях і марно силкуючись надати собі невимушеного, ба навіть знудженого вигляду. Голову він відкинув так далеко назад, що вона впиралась у циферблат давно замовклого годинника на полиці, і в цій позі безумними очима дивився на Дейзі, яка злякана, але сповнена грації, сиділа на краєчку стільця.

— Ми давні знайомі, — промимрив Гетсбі.

Він скосив на мене очі, й губи його сіпнулись у марній спробі зобразити усмішку. На щастя, годинник за його головою надумав у цю мить небезпечно нахилитись, і Гетсбі, обернувшись, упіймав його тремтячими пальцями й поставив на місце. Тоді він опустився на софу і, спершись ліктем на бильце, підпер підборіддя долонею.

— Даруйте, що так вийшло з годинником, — сказав він.

Моє обличчя на цей час набуло, певно, кольору свіжої тропічної засмаги. Тисяча банальностей крутилася в моїй голові, але я не міг видушити з себе жодної.

— Це старий годинник, — по-дурному зауважив я.

Гадаю, ми всі троє на хвилину повірили, що годинник упав і розбився вдрузки.

— Ми не бачилися багато років, — мовила Дейзі напрочуд прозаїчним тоном.

— У листопаді буде п'ять років.

Автоматичність відповіді Гетсбі загальмувала розмову ще, принаймні, на хвилину. З розпачу я запропонував їм піти зі мною до кухні готувати чай, і вони посхоплювалися на ноги, але тут моя бісова фінка ввійшла з чаєм на таці.

Рятівна метушня навколо чашок і тістечок якоюсь мірою повернула кожному з нас самовладання. За чаєм ми з Дейзі щось розповідали одне одному, а Гетсбі, забившись у куток, удавав, ніби стежить за розмовою, дивлячись на нас напруженим, нещасним поглядом. Та, пам'ятаючи, що ми зібралися не для тихого чаювання, я, скориставшись із першої ж нагоди, підвівся і попросив дозволу вийти.

— Куди ви? — відразу ж злякався Гетсбі.

— Я зараз повернусь.

— Заждіть, я спершу маю сказати вам дещо.

Він вискочив слідом за мною на кухню, причинив двері й жалібно простогнав:

— Ох, Боже мій!

— Що з вами?

— Це була жахлива помилка, — сказав він, хитаючи головою. —Жахлива, жахлива помилка.

— Ет, ви просто трохи збентежилися, — відповів я і, на щастя, здогадався додати: — Дейзі теж збентежилася.

— Вона теж збентежилася? — недовірливо перепитав він.

— Не менше, ніж ви.

— Не говоріть так голосно.

— Ви поводитеся, мов хлопчисько, — не витримав я. — Де ваша чемність? Пішли й залишили її саму.

Він застережливо підніс руку, подивився на мене з виразом докору, якого я довго не забуду, і, обережно відчинивши двері, повернувся до вітальні.

Я вийшов чорним ходом — так само, як Гетсбі півгодини тому, коли хвилювання змусило його оббігти навколо будинку, — і подався до великого вузлуватого дерева з густою кроною, під яким можна було сховатися від дощу. Дощ на той час уперіщив ще дужче, і мій нерівний газон, так ретельно підстрижений садівником Гетсбі, вкривали тепер багнисті калюжки впереміж із доісторичними трясовинами. З-під дерева видно було тільки величезний дім Гетсбі, тож я півгодини видивлявся на нього, як Кант на свою церковну вежу. Якийсь пивовар збудував його років десять тому, коли ще тільки почалося поголовне захоплення «стильністю», і розповідали, ніби він зголосився протягом п'яти років платити податки за всі довколишні будиночки, якщо їхні власники покриють їх соломою. Можливо, саме внаслідок їхньої відмови він полишив свій намір заснувати тут родинне гніздо — і майже відразу по тому підупав на здоров'ї. Його діти продали будинок, коли на дверях ще висів жалобний вінок. Американці іноді охоче погоджуються бути рабами, але завжди виявляють уперте небажання бути селянами.

За півгодини сонце визирнуло з-за хмар, і до будинку Гетсбі під'їхала машина з харчами для слуг — я був певен, що сам господар сьогодні до їжі не доторкнеться. На горішньому поверсі покоївка почала відчиняти вікна. Вона з'являлася на мить у кожному з них, а дійшовши до великого вікна в центрі, вихилилась і задумливо сплюнула в сад. Час було вертатись. Поки падав дощ, я в шумі його ніби розрізняв їхні голоси — то приглушені, то розбурхані поривом почуттів. Але тепер, коли все стихло, мені здавалося, що у вітальні теж запала тиша.

Перше ніж увійти, я влаштував гармидер на кухні, хіба що не перекинув плиту, але вони, певне, не почули нічого. Вони сиділи в різних кутках дивана й дивились одне на одного так, наче щойно прозвучало чи от-от мало прозвучати якесь запитання; від попереднього збентеження не лишилось і сліду. Обличчя Дейзі було мокре від сліз, і, коли я ввійшов, вона зірвалася на ноги й почала витирати їх хусточкою перед дзеркалом. Але найбільше мене вразило те, як змінився Гетсбі. Він буквально сяяв, і, хоч ні словом, ні жестом не виказував свого щастя, все єство його випромінювало невластиву йому блаженну радість, наповнюючи нею маленьку вітальню.

— А, вітаю, друже! — сказав він так, наче ми не бачилися хтознаскільки років. Мені навіть здалося, що він хоче потиснути мені руку.

— Дощ ущух.