Великий Гетсбі

— Справді? — Усвідомивши зміст моїх слів, побачивши, як стрибають по кімнаті сонячні зайчики, він усміхнувся, мов віщун доброї погоди, мов ревний заступник невмирущого світла, й переповів цю новину Дейзі: — Ти чула, дощ ущух!

— Це ж так добре, Джею. — Крізь тамований біль, тамовану тугу в милозвучному голосі її прохопився радісний подив.

— Слухайте, ходімо всі до мене, — мовив Гетсбі. — Я хочу показати Дейзі мій дім.

— А мені обов'язково йти з вами?

— Авжеж, друже.

Дейзі пішла нагору вмитися — як же це я забув подбати про пристойні рушники! — а ми з Гетсбі чекали її надворі.

— Не будинок, а лялечка, правда? — сказав Гетсбі, кивнувши на свій дім. — Дивіться, як сонце виграє на фасаді.

Я погодився, що будинок чудовий.

— Так. — Він обводив замилуваним поглядом фасад — квадратну вежу, стрілчасті прорізи. — Я три роки заробляв гроші, щоб купити його.

— А я гадав, що ви свій капітал успадкували.

— Так-так, друже, успадкував, — неуважливо відповів він. — Але майже весь утратив під час отієї паніки — на початку війни.

Певно, він у цей час думав про щось зовсім інше, бо коли я спитав у нього, а чим він, власне, займається, він відповів: «Це моя справа», — і тільки потім похопився, що дав маху.

— О, чим я тільки не займався, — виправився він. — Якийсь час — медикаментами, потім — нафтою. Але тепер і від того, і від того відійшов. — Він подивився на мене уважніше. — А що, може, ви передумали щодо отієї моєї пропозиції?

Відповісти я не встиг — на порозі з'явилася Дейзі, й два ряди бронзових ґудзиків на її сукні зблиснули на сонці.

— Невже оте громадисько — твій будинок? — вигукнула вона, показуючи пальцем.

— Подобається?

— Дуже, але я не уявляю собі, як ти можеш жити в ньому сам-один?

— А в мене день і ніч повно гостей. До мене приїздять дуже цікаві люди. I знаменитості, і всілякі визначні особи.

Ми пішли не найкоротшим шляхом, понад протокою, а по шосе, й увійшли через велику браму. Дейзі захоплено белькотіла, милуючись феодальним силуетом на тлі неба, втішаючись іскристими пахощами нарцисів, пінявими пахощами глоду й квітучої сливи, блідими золотавими пахощами жимолості. Дивно було підніматися мармуровими сходами, на яких не майоріли барвисті сукні й не чути було ніяких інших звуків, крім пташиних голосів на деревах.

I потім, коли ми йшли через музичні салони в стилі Марії Антуанетти й вітальні в стилі Реставрації, мені здавалося, що за всіма диванами і під усіма столами ховаються гості, яким звеліли завмерти й не дихати, поки ми не пройдемо повз них. А коли за нами зачинилися двері «оксфордської бібліотеки», я, їй-богу, почув зловісний регіт схожого на сову очкарика.

Ми піднялися нагору й пішли анфіладою стильних спалень, сповитих у рожеві та лавандові шовки й наповнених яскравими свіжими квітами, крізь гардеробні й туалетні кімнати з ваннами, вставленими в підлогу, і в одній кімнаті наштовхнулися на розпатланого чоловіка в піжамі, який робив на підлозі лікувальні вправи для печінки. Це був містер Кліпспрінджер, квартирант. Вранці я бачив, як він неприкаяно тинявся по пляжу. Нарешті ми дійшли до особистих апартаментів Гетсбі — спальні з ванною та кабінету, вмебльованого в англійському неокласичному стилі; там ми сіли й випили по чарці шартрезу з пляшки, яку Гетсбі дістав із шафки в стіні.

Він весь час не зводив погляду з Дейзі і, гадаю, наново оцінював кожну річ у своєму домі залежно від того, з яким виразом дивилися на цю річ кохані очі. А іноді він сам роззирався довкола здивовано й розгублено — неначе чудо її присутності позбавило ці речі реальності. Одного разу він, спіткнувшись, мало не впав зі сходів.

Його спальня була найскромнішою з усіх — якщо не зважати на туалетний прибор із щирого тьмяного золота. I коли Дейзі з насолодою взяла щітку й пригладила волосся, Гетсбі сів, затуливши очі долонею, і засміявся.

— Дивна річ, друже, — сказав він весело. — Ніяк не можу... Хоч як стараюся...

Певно, він пройшов дві стадії і тепер вступив у третю. Після збентеження, після невтримної радості присутність Дейзі сповнювала його тепер безмірним подивом. Він так давно мріяв про це, так зримо малював це у своїй уяві, так довго чекав цього, мовби зціпивши зуби в неймовірній, граничній напрузі. I тепер щось ніби зірвалося в ньому — як ото зривається перекручена пружина в годиннику.

За хвилину, опанувавши себе, він розчинив перед нами дві величезні шафи, що містили весь його гардероб: костюми, халати, краватки й сорочки, стоси сорочок, по дюжині на кожній полиці.

— Я маю в Англії людину, яка закуповує мені одяг. Щоразу на початку сезону — навесні й восени — надходить повний комплект.