Великий Гетсбі

Він витяг стос сорочок і почав кидати їх перед нами, одну по одній: сорочки зі щирого льону, з щільного шовку й тонкої фланелі розгорталися на льоту і вкривали стіл хаотичним буянням кольорів. Уловивши захват в наших очах, він висмикнув ще один стос, і на м'яке суцвіття тканин почали опускатися сорочки в смужку, в завитки, в карти, коралові, салатові, лавандові, блідо-оранжеві, з темно-синіми монограмами. Дейзі раптом здушено зойкнула і, опустивши голову на сорочки, зайшлася плачем.

— Такі гарні сорочки, — ридала вона, і м'які складки тлумили її голос. — Мені так гірко, бо я ніколи не бачила таких... таких гарних сорочок...

Після будинку ми мали ще оглянути сад, і басейн, і гідроплан, і квітники, але знову задощило, і, стоячи втрьох біля вікна, ми дивилися на хвилясту воду протоки.

— Якби не імла, звідси видно було б твій дім на тому боці затоки, — сказав Гетсбі. — У вас там на кінці причалу цілу ніч світиться зелений вогник.

Дейзі рвучко взяла його під руку, але він, мабуть, глибоко замислився над тим, що оце щойно сказав. Можливо, він раптом усвідомив, що зелений вогник тепер назавжди втратив для нього своє величезне значення. З тієї неймовірної відстані, що відділяла його від Дейзі, йому здавалося, що цей вогник світиться зовсім близько до неї, мало не торкається її. Здавалося, він був при ній, як зірка при місяці. А тепер він став просто зеленим сигналом на причалі. Одним фетишем поменшало.

Я почав походжати по кімнаті, придивляючись у півтемряві до невиразно окреслених предметів. Увагу мою привернула велика фотографія літнього чоловіка в костюмі яхтсмена, що висіла над письмовим столом.

— Хто це?

— Це? Це, друже, Ден Коді.

Мені здалося, що я десь чув це ім'я.

— Його вже нема серед живих. Колись він був моїм найліпшим приятелем.

На столі стояв знімок самого Гетсбі, зроблений, певно, коли йому було років вісімнадцять, — теж у костюмі яхтсмена, голова хвацько відкинута назад.

— Яке чудове фото! — вигукнула Дейзі. — I який чуб! Ти ніколи не розповідав мені, що мав чуба. I про яхту не розповідав.

— Подивись ось на це, — квапливо сказав Гетсбі. — Бачиш, скільки газетних вирізок? Вони всі — про тебе.

Вони стояли поряд, гортаючи вирізки. Я вже хотів був попросити, щоб він показав свою колекцію рубінів, але тут задзвонив телефон, і Гетсбі взяв трубку.

— Так... Ні, я зараз зайнятий... Повторюю, друже, я зайнятий... Я ж сказав: у невеликому місті... Невже він не розуміє, що означає невелике місто?.. Ну, якщо він вважає Детройт невеликим містом, то нам його послуги взагалі не потрібні.

Він поклав трубку.

— Іди сюди, швидше! — гукнула Дейзі од вікна.

Дощ іще падав, але на заході під темною запоною вже ширилася світла смуга, й над морем клубочилися пінисті золотаво-рожеві хмари.

— Дивись, — прошепотіла вона, а тоді, по хвилі: — Знаєш, що б я хотіла? Впіймати таку рожеву хмарку, покласти тебе на неї і робити з тобою, що мені заманеться.

Після цього я хотів піти, але вони не відпустили мене; можливо, в моїй присутності вони ще гостріше відчували, як їм добре вдвох.

— Знаєш, що ми зробимо, — сказав Гетсбі. — Ми зараз попросимо Кліпспрінджера пограти нам на роялі.

Він вийшов з кімнати, гукнув: «Юїнгу!» — і незабаром повернувся в товаристві трохи підтоптаного збентеженого молодика з обрідним білявим чубом і в рогових окулярах. Тепер він був більш-менш пристойно вдягнений у футболку, тенісні туфлі й полотняні штани невиразного кольору.

— Ми завадили вам робити вправи? — чемно спитала Дейзі.

— Я спав! — вигукнув містер Кліпспрінджер, не зразу здобувшись на голос від збентеження. — Цебто спочатку я спав. А потім устав і...

— Кліпспрінджер грає на роялі, — перебив його Гетсбі. — Адже, граєш, Юїнгу?

— Я, власне, не того... Я не... Я майже не вмію грати... Я зовсім розу...

— Ходімо вниз, — урвав його Гетсбі. Він клацнув вимикачем. Яскраве світло залило кімнату, і сірі вікна зникли.

У музичному салоні Гетсбі засвітив тільки одну лампу біля рояля. Він дав Дейзі запалити — сірник тремтів у його пальцях — і сів поруч з нею на дивані в дальньому кутку, де темряву розсіював лише відсвіт люстри з холу на дзеркальному паркеті.

Кліпспрінджер зіграв «Оселю кохання», а тоді обернувся на табуретці й нещасними очима пошукав у темряві Гетсбі.

— Бачите? Зовсім розучився. Казав же я вам, що не вмію грати. Зовсім розу...

— Та не говори так багато> друже. Грай, — наказав Гетсбі.

День спливає,
Ніч минає
Не для того, хто кохає...

За вікнами завивав вітер, і десь далеко над протокою розлягався гуркіт грому. У Вест-Еггу вже світилися всі вогні; переповнені електрички з Нью-Йорка розтинали завісу дощу. Це була година, коли щось змінюється, щось оновлюється в людині і в повітрі струмує неспокій.

Отак і ведеться на цім білім світі:
Багатому — гроші, а бідному — діти.
Кому — грубі гроші, кому — малі дітки,
Немовби між іншим, немовби нізвідки.