Вежа з чорного дерева

Вона зміряла його довгим, запитливим і глузливим поглядом. Найпривабливішим у її маленькому обличчі були карі очі. В них світилася безпосередність, а коли придивитися, то навіть ніжність. І Девід зрозумів, що за ці сорок хвилин пізнав її ближче. За її грубуватими слівцями ховалися теплота й щирість. Не природжена щирість Миші, яка виросла у вільнодумному буржуазному середовищі й була обдарована розумом і безсумнівним талантом. Це була щирість представниці трудового люду, надбана нелегким досвідом «спаскудженого» життя. Тепер легше було пояснити їхню дружбу і збагнути, що їх з'єднало. Дівчата не тільки мали багато спільного, а й доповнювали одна одну. Можливо, на нього подіяло те, що вони були голі, що довкола не було нічого, крім сонця, води, приглушених голосів і тиші, яка панувала над ставком. Так чи інакше, Девід відчував, як щось весь час зближує його з цими чужими людьми, і йому здається, що він знає їх уже давно. А може, за цю добу ті, кого він досі знав, віддалилися від нього, розпливлися в минулому. Девід так гостро відчував сьогоднішній день, що поняття «вчора» і «завтра» сприймав як міф. Ніби його несподівано перенесла сюди якась таємнича сила, породжена сучасним світом, до якого він сам належав. Простіше кажучи, ця раптова зміна відбулася завдяки його фахові. Цікаво, як сприйняли б усе це його друзі, якби побачили його тут. В цю хвилину від подумав про Бет.

Девід відвів погляд від Химериних очей. Хвилину всі троє мовчали. Миша зніяковіло оглянулася на ставок (наче відвертість подруги здалася їй чимось непристойним), тоді подивилася на Химеру.

— Піду скупаюся.

— Я теж.

Миша сіла, повернувшись спиною до Девіда. Химера посміхнулася.

— Будьте нашим гостем.

Він передбачив це і знав, що йому робити. Показав очима на старого.

— Якщо я нікого не спровокую.

Химера підняла брови в стилі Граучо Маркса[36], потім грайливо вигнула їх.

— Хіба що нас.

Миша простягла руку й легенько ляснула подругу по голій сідниці. Потім встала й пішла до води. Химера полежала ще хвилину, втупившись у траву. Нарешті стиха промовила:

— Марно скніє тут, як ви гадаєте?

— Мені здається, вона знає, що робить.

Химера стримано посміхнулася:

— Жартуєте.

Він дивився, як Миша заходить у воду. Струнка, наче справжня Діана. Ось натрапила на щось гостре, відступила вбік, пішла далі.

— Вважаєте, їй треба поїхати звідси?

— Я тут сиджу заради неї.— Химера опустила очі.— Хоч як це дивно, але саме Ді тут зайва. Ми зі старим Генрі живемо сьогоднішнім днем. Ви розумієте, що я хочу сказати. Ми вже не можемо грати в наївність, навіть якби й хотіли. Ді зовсім інша.

Миша занурилась у воду й попливла.

— Хіба вона цього не розуміє?

— Не зовсім. Дурна. Знаєте, як часом буває з розумними дівчатами. Генрі вона наскрізь бачить. А от себе не бачить.— Тепер Химера уникала Девідового погляду; вона стала майже сором'язливою.— Якби ви з нею поговорили. Може, сьогодні ввечері. Генрі ми рано вкладемо спати. Вона потребує іншого товариства.

— Звичайно... я спробую.

— От і добре.— Вона раптом підвелась і сіла навпочіпки. Посміхнулася.— А ви їй подобаєтесь. Вона вважає, що ваші роботи просто чудові. То все був спектакль. Вчора, коли ми тільки зустрілися.

— Вона казала мені.

Химера кинула на Девіда оцінюючий погляд, потім звелася на ноги. Поклавши одну руку на груди, другу поперек стегон, постояла хвилину у сором'язливій позі Венери.

— Ми не підглядатимемо.

Коля вона відійшла, Девід роздягнувся. Химеру наздогнав там, де вода сягала до пояса. Дівчина обернулася до нього, на обличчі її спалахнула сліпуча посмішка. Потім неголосно вискнула і плавно рушила вперед. Девід пірнув і поплив слідом туди, де вдалині видніла голова Миші.