Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Минаємо такий самий другий колгосп. Вже доволі пізня година, саме вертається колгоспна худоба з поля… Дві корови, марні-премарні, видно лиш роги, клуби і ребра; за ними маршують 3 кози, гідні відповідники колгоспних коров козячого роду. Пастухів йде 4, всі з грубими буками в руках… У колоні, тут і там, видно усмішку, та конвой грізно завертає оком і лиця знов стають байдуже-серйозні…

Під вечір переходимо через Узловую. Міський характер оселі незаперечний, але біднота визирає із кожного кутка не менше, ніж у колгоспі. Для совєтського міщанина характеристичні недопасовані штани, подерті чоботи (але рішуче чоботи) та кашкет з козирком догори, все відповідно брудне. Доми різні, старі, що ще мабуть царя пам'ятають, і нові, баракового типу. Впадають в очі нові будинки: двоповерховий «хлібозавод», якась школа і оточений дротом табор для таких, як ми. По головній вулиці бігає худе-прехуде порося і пара курей. Повітря чути самогоном… Уже вночі попадаємо до нового табору. Та темнота така глибока, що навіть положення бараків годі розпізнати. При цьому зимно, приморозок. Переправа через «прахадную» триває, здається, вічністю. Нарешті входимо всі за огорожу. Тут нас розміщують по бараках. Табор, виявляється, новий, причі ще сирі. Лягаєм покотом на голі дошки і спимо. Змучення по довгому марші, без куска хліба, перемагає все.

Наступний день розпочався, очевидно, «від общого построєнія». Був ранок з приморозком; всюди лежав іній. Вийшов згадуваний уже раз жидок з широким жестом представився нам, як Абрагам Шмульовіч Ґройсман, старший політрук, начальник лагера, який зветься: «лаґерноє отдєлєніє Но 27». Відтак виголосив довгу-предовгу промову, страшною російщиною, повну матюків, два-, три- і більше «етажних». У промові охристив нас усіх «ізмєнніками», німецькими запроданцями. Представив нам усю глибину доброти совєтської влади, що не казала нас розстріляти з місця, та накреслив перед нами рожеву картину нашої майбутности в його таборі:

«Будєтє, дороґіє ребята, работать в шахти, получіть кілоґрам хлєба на дєнь, зарабативать много дєнґі. Приєдєт асобий атдєл, будіт вас провєрал, хто будіт харош, єво щастя, хто віновний — етому п… А што на шахтє тяжалой работи, ето нічево, хальоймес. Хто в армія вінтовку носіл, можіть вєліколєпно шахти работал. Сам работал, знаєм».

Промова нашого «начальніка» дуже нас заскочила, та пізніше виявилося, що це тут, між персоналом НКВД, нормальне явище.

І, як би нічого, наказав поділити всю товпу на 3 групи, по 250 людей кожну. «Організація» йшла швидко.

«Ви будєт первий смєна, ви — второй, ви — третій. Завтра йдем в шахти».

Отак відбувся поділ на «шихти», а свіжо призначені начальники «смєн» кинулися організувати своїх підвладних.

Оці свіжопризначені начальники рекрутувалися виключно з новоприбулих, і то з групи сорока совєтських лейтенантів, що десять днів тому прийшли до 13 табору. Були це люди, що попали до німецького полону, або укривалися у німецькому запіллі, часто й активні партизани. Та коли до них з'явилися червоні визволителі, вони повилазили з своїх нор та зголосилися у совєтських командантурах. Там їх чемно прийняли, повидавали мундири, признали старі ранґи, відіслали в запілля, а звідтам сюди, на «проверку». Ще одне чудо совєтського правосуддя… Усі ці люди обняли зразу в таборі усі керівні пости: від кухні до бухгальтерії… Решта «спецконтинґенту», з природи речі, була засуджена на шахту.

Цього дня ми працювали в таборі, бо всюди ще валялися відпадки будівельних матеріялів, дошки, тощо. Сам лагер складався з двох мешкальних бараків, та кухонно-адміністраційного. Бараки ще не були добре викінчені, що не перешкоджало їм зачинати валитися. Тут і там повідпадав тинк, поламалися якісь дошки і т.д. При цій нагоді я мав можливість збагнути всю хитрість совєтського «строїтєльного іскуства». Це так, як у Франка: беруть діру, залізом обкувають… Тільки, що тут беруть ніщо, оббивають з обох боків дошками, сиплють туди попіл, змішаний з деревними опилками і… стіна готова. На це прибивають навхрест тріски, щоб тинк тримався, обліплюють стіни якоюсь мішаниною глини, вапна, піску і, готово. На стіни в'язання, крокви, відтак ґонти найпростішого виробу (їх робить собі кожний лагер сам) — і вже барак стоїть… Хоч, правда, бувають і більш скомпліковані будівлі, але я їх не бачив…

Наші бараки вважалися за дуже вигідні, бо були поділені на кімнати по 25 людей з готовими причами, ще й з печами, які чомусь розпалювалися з коридору, а дверцята були вправлені коміть… Але це дрібниці.

«Получивши» вечором обов'язкові 600 грам хліба та черпак зупи, ми пішли спати. Ніч минула під знаком «шахти».