Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

До шахти випало нам іти під вечір наступного дня, як т. зв. третя або нічна зміна. Вдень приїхав до нас так званий інструктор «безопасности» з управління шахти Но. 6, яку наш табор обслуговував, і повчав нас, що, як і куди. Заявив передусім, що він сам — з Донбасу і 30 років працював на шахті (по мові відразу можна було пізнати, що українець); в таборі свій час також відсидів, потім його «помилували»; тоді він почав працювати на шахті Но. 6, на яку призначили тепер нас. У свойому викладі оповів він таке: весь т. зв. «Подмосковний уґольний басейн», тобто вся територія на південь від Москви, це терен з дуже багатими покладами брунатного вугілля. Експлуатувати ці поклади зачали 1934 року, тоді саме побудували нове «місто» — Сталіногорськ, подумане, як столиця нового вугільного району. Та на широку скалю розпочали використовувати ці вугледайна коли вугільний промисел під Москвою. Під гаслом: ці терени щойно від 1942 р., коли Донбас був обсаджений німцями, а сибірські поклади вугілля — далеко. Тоді «сам Сталін лічно» дав приказ, «в кратчайшеє время» поставити «уґоль нужен странє, как хлєб, как воздух», розпочалася ударними темпами розбудова кількох існуючих шахт, відбудова знищених німцями в листопаді 1941 (німці побували тут 3 тижні) та дуже численні нові верчення. Все це, випробуваними совєтськими методами — робочу силу черпали саме з таких таборів, як наш, і хто знає, чи цю всю систему «провєрки» не організовано саме тому, щоб мати все під рукою достатню кількість безплатної робочої сили. Життєві умовини, як одверто говорив «інструктор», були тоді жахливі: безперестанку німецькі бомбардування, транспорт був неналаднаний, постачання харчів майже ніяке, а попри це — каторжна праця. І мимо цього, хоч падали трупи, праця видавала овочі. Факт, що аж до кінця війни ввесь залізничний рух між запіллям і фронтом відбувався коштом підмосковського вугілля. Тоді саме закінчилася колосальна совєтська офензива на східньому фронті і на Балканах, говорилося багато про кінець війни ще перед зимою і «інструктор» горяче закликав нас усіх, не жаліти труду і рук, а навіть життя, бо, як він це вияснював, «во первих, странє пабєдіть паможем, во вторих — свою віну аткупім». Словом: получим корисне з приємним…

По цьому історично-ідеологічному вступі, «інструктор» перейшов до технічних подробиць: шахти неглибокі, 60 до 65 метрів, шар вугілля глибини 1,5 до 2,5 м. Шахти бувають мокрі, наша — ще не дуже, але таки трохи… Бувають ґази, але вибухи рідко, мовляв «нє падохнєт, только башка балєть будєт». Основні чотири види робіт є: довбання вугілля (це робить «забойщик»), «наґрузка» вугілля на ваґонетки (це — «навальщик»), вивіз ваґонеток (це — «аткатчик»), і вкінці — побудова дерев'яних конструкцій для піддержки стін і стелі (це роботи «крепільщика»). Робота в шахті тяжка — «но нада учесть, кілоґрам хлєба палучать будєтє і кромє таво дєнґі єщо зарабативать, разве імєють ваші радітєлі дома кілоґрам хлєба на день?» Слухачі мовчки похнюпили голови, вони добре знали, що ні. «Інструктор» закінчив лекцію заввагою, що решту побачите в шахті і запитав, як годиться, про внески і запити. Публіка, як годиться добре вихованим «совєтським ґражданам», хотіла довідатися про організацію стахановської роботи, про «пітаніє» для ударників та «спецовку», тобто робочу одежу (ми всі ходили так, як нас «освободили», а кінець вересня під Москвою нівроку собі холодний). «Інструктор» заспокоїв публіку виясненням, що, мовляв, «ето дєло нє моє», сказав: «пока», і пішов.

Після «іструктажу» ми пішли ще по черпак зупи і трошки подрімати. Іти ми мали, як згадував, у третю «шихту», отже, о 12-тій годині ночі; видавалося б, що ще є час, та, на велике загальне здивування, нас побудили вже за годину — була десь восьма. Почався «падйом» і «построєніє», що при 250 заспаних голодранцях, не було таке просте. Врешті, зібрали нас перед «прахадную» і почали перепускати, викликуючи всіх по прізвищу. Тепер ми зрозуміли, чому нас стягнули 4 години раніше. До шахти було може сто метрів дороги, хоч вона була так штудерно проведена, що загального поняття про зовнішній вигляд шахти не можна було собі виробити. І тепер, з огляду на ніч, видно було лиш контури вежі та двох більших будинків побіч неї. При вході до вежі, кудою спускаються у підземелля, ми ще раз задержалися — виявилося, що ми прийшли завчасно. Братія погано матюкалася, дзвонячи зубами між одним і другим матюком. Сипалися непохлібні завваги під адресою начальника конвою, але він уже, мабуть, привик був до того. Перерву спішно використало начальство на видачу шахтярських лямпочок. Нарешті почали з вежі сходити наші попередники з денної зміни. Ніхто їх про ніщо не питав, але по замурзаних лицях та подертих ще більше, ніж перед тим, лахміттях видно було, що там, внизу, не з медом. Але ми й так це знали…

Крутими сходами ми вибігали на вежу. Там на горі, був вхід до вінди-«клєті». Туди пускали тільки по 4-ох відразу, бо, як казали, «клєть» недавно урвалася, і ще нема певности, чи її добре направили…